Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

Переодягання вдалося на славу! У цій високій і дужій, трохи незграбній, мовчазній, соромливій дівчині, яка охоче бралася за всяку роботу, важко впізнати молодого борця за незалежність Трансваалю. Справжня знахідка оця служниця, митець на всі руки.

О ви, герої трагічних пригод у «Крижаному пеклі» — Леон Фортен, Поль Редон, Лестанг, Дюшато, Марта Грандьє, справжня Жанна Дюшато, та інші — подивилися б ви на вашого Жана, мисливця на ведмедів, переможця бандитів «Коричньової зірки», в кумедному вигляді служниці!

Або ви, відважні Молокососи і мужні бури, що оплакували найсміливішого із сміливців — капітана Зірвиголову! Що стало б з вами, коли б ви побачили, як він у сніжнобілому чепці, зав'язаному бантиком під підборіддям, у спідниці до п'ят і фартушку орудує біля печі, біжить на дзвінок і відповідає своїм фальцетом: «Так, міледі… Ні, міледі…»

Неважко уявити, який шалений вибух реготу викликав би у вас цей маскарад, що замінив драму воїнського життя. А тимчасом для самого Жана Грандьє в цьому не було нічого забавного.

Дні минали за днями, не вносячи ніяких змін в його безглузде і сповнене риску існування, яке кожну мить при найменшій помилці з його боку погрожувало перетворитися на справжню катастрофу.

Для людини більш проникливої, ніж стара леді, досить було б одного незграбного руху або випадкової нотки чоловічого голосу, щоб зараз же розгадати таємницю, приховану від місіс Адамс. А це потягло б за собою страшні для втікача наслідки.

На щастя, завжди мовчазна і чимсь стурбована, а часто й зажурена стара леді жила зовсім самотньо. Провізію їй доставляли додому. Єдине, що робила затворниця, — старанно читала описи воєнних дій у місцевих газетах.

Терпець Жана уривався. З дня на день йому ставало все важче переносити «принади» свого безглуздого становища, безутішність якого він відчував дедалі гостріше, його тягло на поле бою, звідки до нього долітали уривчасті звістки про нові перемоги, здобуті його друзями бурами.

Але як втекти з Саймонстауна без грошей, без одягу? Як пройти через всю Капську Землю, обдурити підозру, яку викликав до себе кожний іноземець, і уникнути чіпких лап поліції?

Лишатися служницею місіс Адамс? Ні! Краще вмерти! Краще сто разів умерти, тільки не це!

На шістнадцятий день свого перебування у місіс Адамс Жан Грандьє вже ладен був зробити божевільний крок, коли раптом до нього з'явився несподіваний рятівник в особі телеграфіста.

Телеграма для старої леді!

Вона гарячково розгорнула її, прочитала і напівпритомна впала на кушетку.

— Син… Бідолашна дитина… Боже, поможи нам?.. — бурмотіла вона.

Лжеслужниця привела її до пам'яті:

— Міледі, що з вами? О міледі!

— Мого сина, артилерійського капітана, дуже тяжко поранено під Кімберлі, який обложили ці кляті бури.

«Артилерійський капітан Адамс? Знайоме ім'я! Чи це не той Адамс, що був у п'ятірці катів Давіда Поттера?» міркував Жан Грандьє.

Та міркувати було ніколи. Стара англійка вже взяла себе в руки і підвелась.

— Негайно туди! Доглядати його, втішати, оточити материнським піклуванням… Так, так, якнайшвидше! — твердила вона. — Чи готові ви супроводити мене, Жанно?

Зірвиголова завмер від радості при думці, що йому трапилася нагода без найменшого риску, без затрат і якнайшвидше повернутися на театр воєнних дій.

— О, звичайно, міледі! — відповів він.

— Спасибі вам, дитино моя, ви добра дівчина! Нічого зайвого не брати, тільки найпотрібніше. По невеличкому саквояжу для кожної з нас — і в дорогу! О так, швидше, швидше в дорогу!

Вона похапцем склала речі, набила кишені золотом, замкнула будинок на ключ, який віддала сусідам, доручивши їхнім турботам і собаку, і помчала на вокзал.

Від Саймонстауна, або, правильніше, від Капштадта, до Кімберлі приблизно дев'ятсот кілометрів по прямій лінії і тисяча сто по залізниці, тобто стільки ж, як від Парижа до Ніцци. Але швидкість подорожі не завжди пропорційна відстані. Коли, наприклад, відстань від Парижа до Ніцци експреси проходять за вісімнадцять годин, то навіть у мирні часи найшвидшим поїздам потрібно не менше як тридцять годин, щоб подолати шлях із Капа до Кімберлі. А під час війни тим більше не можна встановити точного графіка.

Людина, що не належала до військового стану, не була солдатом, хірургом або газетним кореспондентом, вважала себе щасливою, якщо їй вдавалось потрапити на поїзд. Саме на такі труднощі і наразилася місіс Адамс із своєю служницею.

Щохвилини відходили від дебаркадерів і повільно рухались на північ поїзди, які були напхані солдатами і тріщали під вагою гармат і снарядів. Протяжно вили сирени, брязкали вагони, гуркотіли поворотні круги; звідусіль доносився пекельний концерт заліза.

Даремно бігала нещасна мати від одного залізничника до іншого, даремно розпитувала, благала, роздавала золото. Всі состави були до відказу набиті воєнними вантажами. Серед цього невиданого накопичення смертоносних машин і гарматного м'яса не знайшлося б місця навіть для миші.

Місіс Адамс уже зовсім впала в розпач і пустилася в сльози від думки, що їй ніяк не потрапити туди, де страждають і зазнають жорстоких злигоднів безталанні жертви війни. Несподівано перед нею зупинився з шанобливим поклоном чоловік у формі капітана медичної служби. Це був знайомий місіс Адамс військовий хірург.

Впізнавши його, стара леді вигукнула:

— Лікар Дуглас! Якби ви тільки знали!..

— Місіс Адамс! Яким побитом? Ви залишили Англію?

— На те, щоб відшукати свого сина, а вашого друга, нашого дорогого Діка. Його тяжко поранило під Кімберлі, а я не маю змоги поїхати до нього. Мені скрізь відмовляють. Подумайте тільки: нема місця для матері, яка поривається їхати до спою вмираючого сина! Яка жорстока річ ця війна!

— То їдьмо зі мною, місіс Адамс! Через десять хвилин