П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн
— А коли ми не зустрінемо лоцмана? — вела далі місіс Велдон: вона розпитувала так докладно, бо хотіла знати, як діятиме молодий, зовсім ще недосвідчений капітан у тому чи в іншому випадку.
— В такому разі, місіс Веддон, якщо погода буде гарна, а вітер помірний, я плистиму попід самісіньким берегом, доки знайду місце, де пристати. Якщо ж вітер подужчає, тоді…
— Що ти робитимеш, Діку?
— Ну, якщо вітер приб’є «Пілігрим» до берега і неможливо буде вийти в море…
— Що тоді?
— Тоді я буду змушений викинути судно на берег, — відповів молодий капітан, на якусь мить спохмурнівши. — Та це вже в крайньому разі. Краще до цього не вдаватися! Ви не лякайтесь, місіс Велдон. Гадаю, до цього не дійде. Небо провіщає гарну погоду: до того ж, не може бути, щоб ми не зустріли судна або лоцманського катера. «Пілігрим» тримав курс на землю, і ми незабаром її побачимо!
Так, викинути «Пілігрим» на берег — це була б крайність, на яку і найвідважніший моряк зважується не без остраху! Дік не хотів про це думати, поки бачив хоч якусь можливість цього уникнути.
Протягом кількох наступних днів погода була мінлива, і це непокоїло малого капітана. Барометр падав, і це свідчило про те, що вітер подужчав. Дік Сенд питав себе, чи не доведеться знов утікати від урагану зі згорнутими вітрилами. Треба було залишити бодай одне вітрило, бодай фок, і Дік вирішив його не згортати, поки не виникло загрози, що його зірве. А щоб зміцнити щогли, наказав понатягати ванти. Про всяк випадок, годилося підготуватись; це був перший застережливий захід. Адже якби «Пілігрим» позбувся рангоута64, це мало б небезпечні наслідки.
Разів два барометр піднімався, і Дік Сенд побоювався, що вітер зміниться, тобто повіє зі сходу. Отоді клопоту не збудешся! Що вони робитимуть, коли вітер повіє навпроти? Лавіруватимуть? Якби справді довелося, це — нова затримка, а також загроза, що їх однесе назад у відкритий океан!
На щастя, побоювання Діка Сенда виявились даремними. Кілька день вітер змінювався ривками — то на північний, то на південний, та кінець кінцем знову повіяв із заходу. Це був той самий «дуже свіжий вітер», що розхитував рангоут.
Настало 5 квітня. Минуло вже два місяці, відколи «Пілігрим» залишив Нову Зеландію. Двадцять день супротивні вітри та тривалі штилі затримували судно. А потім раптом знявся попутний вітер і чимдуж помчав судно до землі. Особливо швидко йшов «Пілігрим» під час урагану. На думку Діка Сенда, середня швидкість досягала двохсот миль на добу. Чому ж вони досі не допливли до берега? Може, берег утікав од «Пілігрима»?
Так чи інакше, а берега не було видно, хоча один з матросів повсякчас оглядав обрій із бом-брам-реї.
Часто Дік Сенд піднімався туди сам. Приставивши до очей підзорну трубу, він вдивлявся вдалечінь, чи не замріють там обриси гір, А що вершини Анд здебільшого дуже високі, то їх треба було шукати над обрієм, серед хмар.
Не раз Том і його товариші помилялися, начебто побачивши землю. Але то була якась хмара чудернацької форми, що виглядала з-за інших далеких хмар. Траплялося, вони вперто твердили, ніби бачать землю, але за якийсь час доводилося визнати, що то їм тільки здалося. «Земля» починала рухатись, змінювати свої обриси і врешті зливалася з довколишніми хмарами.
Проте 6 квітня сумнівів уже не залишилося.
Була восьма година ранку. Дік Сенд тільки-но виліз на рею. Перші сонячні промені розганяли туман, і лінія обрію проглядала чітко. Раптом з уст юнака вихопився довгожданий вигук:
— Земля! Перед нами земля!
Всі пасажири повибігали на палубу: малий Джек, цікавий, як і всі діти в його віці; місіс Велдон, чиї тяжкі випробування мали скінчитися, коли вона зійде на землю; Том і його товариші, які врешті мали ступити на Американський континент; навіть кузен Бенедикт, що сподівався зібрати багату колекцію комах.
Тільки Негору не вийшов на палубу.
Всі тепер бачили землю, що її перший помітив Дік Сенд: одні, далекозорі, досить чітко, інші, вглядаючись у обрій жадібними очима, тільки гадали, що бачать її. Однак молодий капітан з його призвичаєним до морських обріїв оком не міг помилитися, і справді, за якусь годину всі переконалися: перед ними земля.
Десь миль за чотири на сході тягся низький берег — принаймні таким він здавався. Трохи далі за ним мало б височіти пасмо Анд, але за густими хмарами не було видно їхніх високих вершин.
«Пілігрим» швидко мчав до берега, що виростав на очах.
Через дві години до землі залишалось милі три.
На північному сході берег завершувався височеньким мисом, під яким видніло щось на взірець відкритого рейду. А на південному сході він сягав у море довгою тонкою косою.
Берег ішов невисокими уступами, на яких росло кілька дерев.
Судячи з ландшафту, це було передгір’я високого гірського пасма Анд.
І ніде жодної оселі, жодного порту, жодного гирла річки, що могло б правити за безпечне пристановище для шхуни-брига.
Отож «Пілігрим» мчав просто до берега. При отих двох-трьох вітрилах та при дужому вітрі, що гнав судно до землі, годі було й думати втриматись у морі.
Попід берегом вимальовувалась довга смуга рифів, над якими бурхало й пінилося море. Прибій був дуже сильний: велетенські хвилі злітали ледве не до краю високого берега.
Дік Сенд побув якийсь час на носі, вдивляючись у берег, далі, не мовивши й слова, вернувся на корму й став за стерно.
А вітер чимраз дужчав. Шхуна-бриг була вже за якусь милю від. берега.
Невдовзі Дік Сенд нагледів невеличку бухту
