П’ятнадцятирічний капітан - Жюль Верн

Враз Дінго, який бігав туди й сюди по палубі, кинувся на ніс й, утупившись у землю попереду, жалібно завив. Здавалося, пес упізнав це місце, і воно пробудило в ньому якісь болісні спогади.

Негору, мабуть, почув виття, бо вийшов з камбуза і, хоча слушно побоювався собаки, став, спершись на борт. Проте Дінго, виючи на берег, зовсім не зважав на португальця.

Негору дивився на лютий прибій, не виказуючи ніякого страху. Проте місіс Велдон, яка спостерігала за ним, здалося, ніби кок злегка почервонів і його обличчя напружилося.

Може, Негору впізнав цей берег, до якого вітер гнав шхуну-бриг?

Дік Сенд передав стерно старому Томові й пішов на ніс, щоб востаннє подивитися на бухту, вхід до якої потроху ширшав перед ними. Далі твердим голосом промовив:

— Місіс Велдон, у мене немає надії знайти безпечне пристановище для «Пілігрима». Найпізніше через півгодини, попри всі мої зусилля, ми опинимось серед рифів! Доведеться викинутись на берег. Я не зміг довести «Пілігрим» до порту. І я змушений згубити судно, щоб урятувати вас. Коли йдеться про ваш порятунок, вагання неприпустимі.

— Ти зробив усе, що від тебе залежало, Діку? — спитала місіс Велдон.

— Усе! — відповів юнак.

І відразу почав готуватися до майбутньої небезпечної операції.

Насамперед він сказав місіс Велдон, Джекові, кузенові Бенедикту й Нен, щоб вони надягай рятівні пояси. Хоч Дік Сенд і негри були чудові плавці, проте й вони вжили певних заходів на той випадок, коли б довелося впасти у воду.

Геркулес мав допомагати місіс Велдон. Молодий капітан узяв на себе турботу про малого Джека. Ку-

зен Бенедикт, напрочуд спокійний, вийшов на палубу, несучи на паску через плече свою бляшанку з комахами. Дік Сенд доручив дивитися за ним Бетові й Актеону. Ну, а Негору всім своїм незворушним виглядом показував, що не потребує нічиєї допомоги.

Про крайній випадок, Дік Сенд наказав викотити на палубу десяток бочок з китовим жиром.

Якщо вилити на воду китовий жир — саме тоді, коли «Пілігрим» опиниться на мілководді, — то він на мить заспокоїть море, зв’язавши хвилі, й судну буде легше пробратися між рифами.

Дік Сенд не хотів нехтувати жодною можливістю врятувати пасажирів.

Уживши всіх застережних заходів, молодий капітан вернувся на корму до стерна.

«Пілігрим» перебував кабельтових за два від берега, тобто майже підійшов до рифів. Його правий борт уже купався в білій піні. Щомиті молодий капітан чекав, що судно вдариться кілем у якусь підводну скелю.

Побачивши спереду темнішу смуг}? води, Дік Сенд здогадався: то прохід між рифами. Треба було сміливо йти в нього, щоб викинутись на мілину якомога ближче до землі.

Молодий капітан ані на мить не завагався. Крутий поворот стерна — і «Пілігрим» зайшов у вузький звивистий прохід.

У цьому місці море люто бурхало, й хвилі заливали палубу.

Негри стояли на носі біля бочок з китовим жиром, чекаючи наказів капітана.

— Лийте жир! Лийте мерщій! — закричав Дік Сенд.

Під шаром жиру море відразу, мовби якимись чарами, заспокоїлося, щоб за мить забурхати ще дужче.

Та «Пілігрим» устиг просковзнути по змащеній водній поверхні між рифами і вже мчав просто до берега.

Страшний поштовх струсонув судно. Величезна хвиля підняла його й кинула на прибережне каміння; щогли з тріском повалилися, на щастя, нікого не зачепивши.

Від удару в корпусі утворилася пробоїна, й крізь неї гунула вода. Однак до берега залишалося з пів-кабельтова, й туди легко було дістатись низкою чорних каменів, що виступали над водою.

Через десять хвилин усі пасажири «Пілігрима» вже стояли під стрімким берегом.

Отак після подорожі, що тривала сімдесят чотири дні, з Її штилями, північно-західними й півден-но-західними вітрами, «Пілігрим» викинувся на берег і розбився об рифи.

Місіс Велдон та ЇЇ супутники дякували долі, тільки-но опинилися в безпеці. Адже буря винесла їх на континент, а не на якийсь лиховісний острів Полінезії. І хоч хай де на узбережжі Південної Америки вони опинилися, повернутись звідси додому, здавалося, буде неважко.

Ну, а «Пілігрим» загинув. Від нього залишився тільки дерев’яний каркас; за кілька годин прибій розкидає його уламки на всі боки. Годі й думати щось врятувати із судна…

Хоч Дікові Сенду й не поталанило довести «Пілігрим» до порту призначення, він міг пишатися б®дай тим, що перепровадив на берег живими і здоровими всіх, хто був на його борту, а серед них дружину та сина Джеймса Велдона.

Де ж саме розбився «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як гадав Дік Сенд? Можливо, бо, як визначив молодий капітан, орієнтуючись на острів Пасхи, вітри й екваторіальні течії віднесли «Пілігрим» на північний схід. Тим-то із сорок третього градуса південної широти судно могло потрапити аж на п’ятнадцятий.

Отже, треба якомога швидше визначити, де саме розбився «Пілігрим». Коли це справді Перу, то тут чимало портів, містечок і селищ; звідси неважко дістатись до якогось поселення.

Проте узбережжя здавалося безлюдним. Побіля води, під не дуже високим берегом, тяглася вузька піщана смуга, всіяна чорними уламками скель. Де-не-де стрімкі скелясті схили перетинались широкими тріщинами, а подекуди по більш положистому схилу можна було видертись і на гребінь.

За чверть милі на північ між скелями видніло гирло маленької