Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

— О, Папаю, відведи від такого, — заламували руки прибулі.

До могили підбігли хлопчики. Той, що в халаті й тюрбані, низько вклонився Дарію. Інші, у однакових дорожніх костюмах, синхронно повторили рухи першого.

Урочисту мить несподівано порушив відчайдушний крик:

— Мишо!

Старший посол метнувся до хлопчика. Обхопив його руками, пригортав до грудей, цілував. Примовляв із сильним почуттям:

— О, синку, ми знову разом. Досить з нас бід. Вертаймося додому. Синку, ми знову разом.

— Відійди, сину Єхидни![41] Не торкайся мого охоронця! — підскочив до старшого посла хлопчик у тюрбані.

На губах царевича пінилася слина.

Мишко зіщулився: Ксеркс, охоплений гнівом, здатний накоїти до біса лиха.

— Ах ти, перське щеня! — втратив рівновагу Євстахій.

Князь вихопив із-за двобортної куртки приховану нагайку. Спочатку хльоснув нею по своїх черевиках, а потім високо замірився. Більше Євстахій не хльоскав і не замірявся — з двох боків його підперли сердиті вояки. Мить — відібрали нагайку, а сміливця, що наважився її підняти на царевича, повалили на землю і натовкли йому боки.

— Припиніть! Не бийте мого батька! — безстрашно кинувся на сердитих вояків Мишко.

Він лупцював сердитих ногами. Вони, однак, і вухом не повели в бік безстрашного захисника. Продовжували знущатися над старшим послом. Тоді хлопчик відбіг. Вихопив зі шкіряного футляра лук. Відтягнув тятиву.

— Відпустите батька? Ні? Стріляю!

Але він не вистрелив. По-перше, забув вставити стрілу. По-друге, коло нього виріс сердитий вояк. Шарпонув на себе лук і відібрав у хлопчини. Проте і без зброї Мишко пнувся. Наразі увесь свій запал спрямував на Ксеркса.

— Знай: я не раб! І ти не маєш на мене ніяких прав! Це мій тато! Тато забере мене додому.

— Мовчати! — скрикнув Ксеркс і клубком слини заліпив Мишкові ліве око.

Мишко тернув рукавом ліве око і пішов у наступ. Кричав з образою в голосі:

— Ось який ти! А я, дурний, повірив, що ти мій брат. Брехуняка! Злий і недобрий. Знати тебе не хочу.

Засмагле личко царевича скривилося, а тонкі вуста відкопилилися і тремтіли.

— Мишо, я, справді, твій брат.

Царевич два рази голосно підшморгнув. По недовгій паузі затягнув плаксивим голосом:

— Мишо, без тебе мені буде сумно. Не покидай мене. Будь ласка, не покидай.

Дарій змахнув хусточкою, начебто проганяв настирливу муху. Той, що стояв за ним, ревнув:

— Увага! Говорить сам Дарій!

Усі змовкли. Дарій пальцем підкликав до себе старшого гінця.

Князь Євстахій відтрутив вояків, що держали його. Обсмикнув короткополого каптана, провів рукою вздовж широкого ременя. Із самоповагою підійшов до Дарія. Ледь зігнувся перед ним у поклоні.

— Ким для тебе є цей малолітній? — суворо запитав Дарій.

— Михайлик — мій син, пане.

— Знай: хлоп’як — трофей, воєнна здобич. Мій син Ксеркс тримає його біля себе як товариша для розваг. Ксеркс не має бажання відпускати раба на волю. До того ж твій син, сміливий муже, був присутній на радах перших воєвод. Йому відомі військові таємниці.

Руки Євстахія мілко тремтіли. Князь переконливо просив Дарія відпустити його сина. Цар обірвав князя на півслові:

— Забереш свого сина тоді, коли Іданфірс приведе до мене всіх своїх людей.

До болю у вухах зробилося тихо. Мовчали гінці, мовчали господарі ситуації — перси. Можливо, ті й ті розуміли: як-то не по-людськи відбирати у батька неповнолітнього сина.

Дарій звернувся до скіфів, карбуючи кожне слово:

— Гінці, що прибули від царя Іданфірса, слухайте. Я, Дарій Гістасп, цар Мідо-Персії і всього континенту, виконаю вашу просьбу. Мої воїни не ввійдуть у могилу. У подяку за це третього дня, як зійде сонце, Іданфірс має привести до мене свої царства. Волію, щоб кожен вояк поклав до моїх ніг свою зброю. У противному разі Іданфірс повинен прийняти бій. Чесний і відкритий. Якщо ж Скіф знехтує цією умовою, тоді мої безстрашні воїни ввійдуть у могилу. Однією могилою ми не задовольнимо жагу помсти. Розкопаємо всі могили, які надибаємо на своєму шляху.

Князь, перемагаючи голосом стогін скіфів, гаряче запевнив сонцесяйного царя:

— Я, Євстахій, радник царя Іданфірса, передам твої слова, Дарію, і твої побажання своєму владиці. Гадаю, мудрий Іданфірс прислухається до них.

Гінці кивали кудлатими головами.

Дарій грізно звів докупи брови, що некрасиво стовбурчилися, і змахнув хусточкою. У польових умовах хустинка в руці владики виконувала роль царського жезла. Водночас вона втілювала бажання свого господаря в накази.

Землекопи неохоче вилізали з ям і повільно від неї відходили. Дорогою оберталися. Чи не передумав владика? Варто було б провчити Скіфа: зруйнувати на його очах могилу і, звичайно, пограбувати. Тим паче, до заритих скарбів залишилося землі на пару штиків лопати. Не для себе же старалися — для імперії. Дуже хотіли зариті скарби повернути у скарбницю… Аякже.

Дарій обпік гінців сердитим поглядом. Розпорядився:

— Дозволяю покинути нас.

Конюхи підвели до прибулих їхніх вертких коненят. Коли скіфи були верхи, то конюхи огрівали палицями коненят. З пронизливим іржанням тварини зривалися з місця.

Мишко проводжав сумовитим поглядом загін, що віддалявся. Що чекає скіфів? Чи милостива доля до нього самого? А ще він подумки передбачав нерадісний фінал війни. Військо Дарія, що відродилося на смачних водах і зелених ланах, розчавить Скіфію.

Вмите росою, око Ахурамаздиного[42] сина Мітри[43] вихопилось із-за обрію. Глипнуло, божественне, на землю і