Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

Майстер пояснював і не переставав працювати. Його рухи були точними і ловкими.

Мишко розколотив паличкою в’язку масу в горняті. Зморщив носа:

— Смердить.

— Я вже очамрів, — стиха жалівся робітник. — Клей варять зі шкур звірів та міхурів риб. Смердить нестерпно.

До хлоп’ят підійшов патлатий господар. На його витягнутих руках великий із розгонистими плечима лук.

– Із радістю задовольню потребу сина царя царів, — напівзігнув широкий стан перед Ксерксом. — Прошу, пане, лук. Він не тільки красивий. Довго служитиме. Прикро, що про таку красу мало знають офіцери. Подібні луки поки що є новинкою.

— Офіцери обов’язково узнають про цей лук, — запевнив патлатого господаря царевич. — Я, Ксеркс, син царя Дарія купую його в тебе. Моїм охоронцям теж підбери луки. Але менші.

Господар підтюпцем побіг до воза. Повернувся з двома луками, спинки в яких вигнуті буквою «М». У центрі — зручна рукоятка. Мишко з досвіду знав: щоб влучити в ціль, послати далеко стрілу, потрібно докласти сил. Тому неймовірно зрадів цій деталі. Тримаючи лук за ручку, він зможе прискати у ворога стрілами раз за разом.

Хлоп’ята горіли бажанням випробувати зброю. Навіть Аман, котрий досі позіхав, розхвилювався і тремтів. Кожен вихопив зі заплічних чохлів стрілу. Вставив її у канавку біля ручки. Тамуючи подих, натягнув тятиву пружного луку — і відпустив.

Стріли звилися високо-високо. Пробили жовточереву хмару і зникли.

Основною одиницею мідо-перського війська була колона. Колона налічувала одну тисячу воїнів і ділилась на десять сотень. Сотня у свою чергу ділилась на загони. У кожному загоні рівно десять воїнів. Загоном керував десятник. Під час тривалої стоянки загони розвертали вози, формуючи з них коло. У такий спосіб чітко окреслювалася територія загону. У центрі ставили казан, під яким розводили вогнище. До вогнища підносили мішки з крупами, в’яленим м’ясом. Тут воїни харчувалися, розмовляли, спали. Коло вогнища проходили збори.

Наразі колони рухалися місциною, яку скіфи назвали Гетською пустинею. Непривітний і небезпечний край. Улітку перепалений грунт не тільки голий. Він помережаний глибокими тріщинами, в які провалюються тварини. Бувало, ламають ноги. Жалісні стогони покалічених коней рвали серце людям. А ще ревли охлялі бики і верблюди. На тварин не можна було без сліз дивитися — кістки та шкура. Здоровим коням путали ноги, щоб далеко не заходили, і відпускали.

Кожного дня перси чекали вістей від Іданфірса. Однак впертий Скіф мовчав. Через невизначеність перси почувалися кепсько. Їх до смерті втомила спека, замучила спрага, а дзижчання гедзів і мух нервувало, до болю напружувало нерви.

Після короткої нічної прохолоди та погожого ранку для всього, що дихало, починалося справжнє пекло. Прозоре, обезводнене повітря хиталося перед очима, створюючи видимість повноводої ріки. Простягни руку — і торкнешся дорогоцінної вологи. Припадай до неї запеченими вустами — нап’єшся досхочу. Але то був обман, створений природою, степове марево.

Перси ремствували на долю. Вдивляючись у хитку далечінь, чи то подумки, чи то вголос промовляли:

— О, північний Степе, ти як танур.[38] Негостинний до нас, безлюдний. Наші мішки і сакви спорожніли, а коні охляли. Степе, стань лагідним до нас, щедрим. Хай Скіф перестане впиратися, а принесе нашому царю в дар свою землю і воду.

У стражденному людському морі лише трійко хлоп’ят не сумувало. Звичайно, спека докучила. Та й тільки. Адже воду їм виділяли з царських запасів. (Воду вряди-годи підвозили для великих воєначальників та їхніх коней.)

З турсуками за плечима хлоп’ята щодня нишпорили у всіх кутках й закутках перського війська. А коли обнишпорила, то занудьгували. Навіть придбані в патлатого мідійця луки набридли. Мишко зметикував: слушний час розказати друзям про перстень. Мишко щиро вірив у диво. Гадав: Ксеркс, коли узнає про чарівну штучку, то відбере її у татка. О, володіючи чарівним перснем, вони не нудьгуватимуть!

Якось по обіді хлоп’ята лежали на килимі у синьому шатрі. Спати не спалось, а цікаві теми для розмови всі вичерпались. Мишко обережно здійснював задумане: повів мову про татків чарівний перстень. Голосові він навмисне надав таємничості. Щоб підкреслити важливість якогось моменту, сідав і розмахував руками. Зійшов на шепіт, коли розказував про політ на острів, де мешкав велетенський змій, про мандри у тілі акули, бенкет у палаці Посейдона.[39] Хоча розповідь вийшла довгою, проте ні насторожений Ксеркс, ні сонний Аман її не обірвали. Слухали мовчки. Мишкова розповідь щасливо дійшла до фатального місця, а саме, коли перснем заволодів Дарій. І тут Ксеркс скрикнув:

— Досить!

— Що значить, «досить»? — уточнив Мишко.

— Стули пельку, ось що значить. Дарій — посланець неба. Дарій — посередник між Богом і людьми. Цар царів наділений такою силою, що йому не потрібні якісь персні.

— Але ж мій перстень не простий. Він чарівний, — оторопів Мишко.

Солодко позіхаючи, Аман кинув:

— Я теж не вірю.

— Не вірите?

Мишко сів. Набрав повні груди повітря і, карбуючи кожне слово, сказав:

— Панове, вам доведеться мені повірити. Я легко доведу вам, що все розказане мною — правда.

— Доводь, — єхидно підкинув Аман.

— Спочатку підемо до Зафартушеного. Це він забрав у мене перстень.

— Хто? Хто? Хто? — сів і собі Ксеркс.

— Дуже дивний чоловік. Але тримається посланця неба. Із себе такий. Сутулий. На ньому довгий сірий каптан і яскраво-жовтий фартух..

— Ой, не можу, — смикав короткими ногами Аман. — Це жрець. Він і намет свій ставить поряд із червоним шатром.

— Ось жрець і підтвердить мої слова, — не