Помста Перса Дарія, або Скіфо-перська війна - Лідія Гулько

— Куди? — округлив очі Аман. — Хлопці, може, поспимо? Ге? За наметом, як у танурі.

Аман стих — удавав, що засинає.

— Ходімо, — підхопився на ноги Ксеркс.

Царевич кидав гострі позирки на Мишка і волав:

— Мої охоронці повинні бути чесними і відданими мені воїнами. Не фантазерами, що є суттю брехунів.

Незважаючи на полудневу спеку, на майданчику перед червоним шатром проходила нарада.

— Охоронці, за мною, — наказав Ксеркс і енергійно запрацював ліктями.

Мишко майже прилип до його плеча. Він потерпав, щоб якийсь вояка не витурив його за межі майданчику. А йому дуже кортіло побувати на військовій нараді. Це додало б такого перцю майбутнім розповідям!

Тривожний настрій затуманював очі присутнім. Атож поява дітей не викликала з їхнього боку належної реакції. Начальники покірно сторонилися, пропускаючи до царя царів його сина разом із неповнолітніми охоронцями. Ксеркс, коли пропхався наперед, то став перед Дарієм на коліна і доземно йому вклонився. Мишко з Аманом синхронно повторили рухи царевича. Після ритуалу поваги, хлоп’ята сіли на свої п’яти. Ксеркс сумлінно копіював рухи великого татка. Мишко споглядав мавпування Ксеркса і душився від сміху. Водночас пас очима Амана. Чи не надумає той покарати його, Мишка, за непоштиве до царевича ставлення. Байбак солодко позіхав. Його голова з острішками відрослого волосся падала то на ліве плече, то на праве. Ось беркицьнулася вперед і застигла на грудях. Чулося рівномірне сопіння. Наставивши вказівного пальця, Мишко намірився штрикнути сонька. Але той бухнув лицем поміж розставленими коліньми. Мишкові страшенно кортіло ляснути Байбака по круглому задку. Але в останню мить чомусь пожалів його. Хай відпочиває.

У пошуках жерця допитливий хлопчик крутив головою на всі боки. Задивився на задумливого Дарія, що сидів на складаному широкому стільці. Воєначальники розташувалися перед головнокомандуючим військами півколом. Деякі сиділи на вузьких килимках і витирали рукавами піт. Серед останніх Мишко узнав жерця. Він обмахував брудним фартухом обличчя. Довге і червоне, як стручок гіркого перцю.

— Дозволяю, говори, — кинув Дарій вояку, котрого задні ряди витиснули наперед.

— Твої війська, Дарію, далеко відійшло від рідних місць, від переправи. Пробач за сміливість. Хай історія твого походу не залишиться в пам’яті нащадків, як історія Хмаринки-мандрівниці.

— Про що ця історія? — зацікавлено спитав Дарій. — Розкажи мені.

— Було так, чи не було, а крім Бога нема тому свідків. Слухай, о великий. Захищена високими горами мліла під лагідним сонцем родюча долина. З квітучих дерев і кущів линули дзвінкі голоси птахів. У потрібний час рослини зволожував дощ. Усе в долині росло й квітувало та піснями хвалило Творця. У мінливому небі бавилася Хмаринка. Одного разу до Хмаринки підлетів Вітерець. Огорнув її довгим серпанковим хвостом. Віднині вони бавитися разом. Так обоє, обнявшись, підносилися все вище і вище. Піднялися вище вкритих вічним снігом гір. О, як серденько Хмаринки тоді зайшлося. Досі вона милувалася тільки своєю долиною. А виявляється — світ такий широкий! І в ньому так багато чарівних куточків!

— Мушу, сестро, тебе залишити. Я повинен далеко летіти, — сказав чемно Вітерець.

— О, не покидай мене, друже! Візьми з собою. Я прагну побачити світ і всі його чарівні куточки, — благала Хмаринка.

— Люба, ти народилася в долині. У потрібний час поливаєш рослини, — зауважив Вітерець подрузі.

— Я тільки гляну на чарівні куточки і повернуся до своєї долини, — запевнила товариша Хмаринка.

Вітерець міцно обійняв подругу. Вони дружно летіли у невідомі края. Довго чи недовго летіли, але Хмаринка стала важкою. Зате Вітерець на просторах набрав сили. Він гнав і гнав вперед Хмаринку, не дозволяв їй перепочити. Хмаринка відчула, що ось-ось розродиться дощем. Вона просила, щоб Вітер відніс її назад, додому. Але Вітер обпік Хмаринку холодним подихом і втік.

Розповніла Хмаринка ходила в чужому небі та вдивлялася в далечінь. Чи не біліють там гори, чи не видніється рідна долина? Вона зрозуміла, що на батьківщині найкраще. Раптом до Хмаринки підійшла величезна Хмара. Вона притиснулась до Хмаринки чорним боком. Хмаринку опоясав вогонь. Слідом прогуркотів грім. Хмаринка охнула і вилила на чужу землю життєдайну воду. А коли вилила, то зовсім зникла.

Воїн низько вклонився Дарію і зник у натовпі. Дарій опустив красиві очі. Він уважно розглядав свої запилені жовті ботфорти. Воєначальники теж стихли. Кожен прокручував у голові історію нерозумної Хмаринки. Як її ув’язати зі ситуацією, в яку необачно втрапили.

Від тиші, що запала, ворухнувся Аман. Розігнувся і нишком глянув на Мишка. А той показав товаришку кінчик язика і наставив вказівного пальця, щоб його штурхнути. Раптом неймовірної сили голос стряснув гаряче повітря:

— Військо Дарія — не Хмаринка, а Персія — не долина, оточена високими горами. Персія — це Мідо-Перська імперія, кордони якої сягають Єгипту й Індії. Головний наш ворог — явани. Скіф — союзник яванів. І наше завдання — союзника нашого ворога знищити.

— Треба примусити Скіфа прийняти бій. І це можливо, — прогуркотів грізний на вигляд воєначальник.

— Можливо? — округлив очі Дарій. На лобі царя царів зібралися в жмут зморшки. Товсті, як хробаки. — Псталпсе, поясни, що маєш не увазі.

— О, владико, згадай зухвалий лист Іданфірса. Хіба Скіф в ньому не хизувався: «Коли тобі конче потрібно битися, то у нас є батьківські могили. Спробуй знайти їх і розвалити. Ось тоді дізнаєшся, чи будемо ми боротися за могили чи не будемо».

Виступаючий передав послання скіфів зміненим, кумедним голосом. Аман, що досі сидів тихенько, реготнув. Мишка теж розбирав сміх. Він ненароком глянув на Ксеркса. Чомусь подумав: «Зморшки на лобі царевича не виразні. Скажу йому про це при нагоді».

Воєначальники збуджено гомоніли:

— Могили скіфів — це високі горби. Їх здаля видно.

— Вони розкидані по всій Скіфії. Так запевняли нас фінікійці.

— Чув я: найбільше могил коло Борисфену, у середній його течії.