Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен
Ліворуч та праворуч від годинника стояли два великих заморських папуги із якоїсь речовини, схожої на крейду, надзвичайно барвисті. Біля одного папуги стояла глиняна кішка, біля другого — глиняний собака, і якщо їх натиснути, вони пищали; тільки рот у них не розкривався і морда була завжди байдужа. Вони пищали знизу. Позаду всіх цих штучок стриміли два великі розгорнуті віяла із крил дикого індика. На столі посередині кімнати стояв великий кошик із цілою горою яблук, апельсинів, персиків і винограду, значно кращих та рум’яніших від справжніх, але було видно, що вони штучні, бо місцями облупилися і під фарбою біліла чи то крейда, чи гіпс — не знаю, з чого вони були зроблені.
Стіл був накритий гарною цератою з орлом, намальованим червоною та синьою фарбами, а навколо був обідок. Мені сказали, що цю церату привезли аж із Філадельфії. У кожному з чотирьох кутів столу однаковими стосами були розкладені книги. Одна з них була велика сімейна Біблія із картинками, інша — «Шлях паломника»: про одного чоловіка, який залишив свою сім’ю, тільки там не пояснювалося, чому. Я багато разів починав було її читати: цікава книга, тільки не зовсім зрозуміла. Ще там були «Дари дружби» з різними цікавими оповіданнячками та віршиками, щоправда, віршів я не читав. Ще були «Промови» Генрі Клея і «Домашній цілитель» лікаря Ганна; з нього можна було дізнатися, що треба робити, якщо хтось захворіє або помре. Були ще молитовник і різні інші книжки. А ще там стояли гарні плетені стільці, дуже міцні — не так, як буває, що поставлять якісь продавлені чи діряві, які старий кошик.
На стінах у них висіли картини — переважно Вашингтони, та ще Лафайєти, і різні битви, і шотландська королева Марія Стюарт, а одна картина називалася «Підписання Декларації». Були ще різні малюнки, які в них називалися «пастель»: це одна із дочок сама малювала, коли їй було п’ятнадцять років; тепер вона вже померла. Таких малюнків я ще ніде не бачив — надто вже вони були похмурі. На одній була намальована жінка у вузькій чорній сукні, туго підперезана під пахвами, з рукавами, схожими на качани капусти, у великому чорному капелюсі, схожому на совок, із чорною вуаллю; з-під сукні виднілися тонюсінькі білі ніжки в чорних, вузеньких, як долото, черевичках, із чорними зав’язками хрест-навхрест. Вона стояла під вербою, задумливо спиралася правим ліктем на могильний надгробок, а в лівій руці тримала білу хусточку та сумочку, і під малюнком було написано: «Ох, невже я тебе більше не побачу?!» На іншому малюнку молода дівчина із волоссям, зачесаним на маківку, з гребінцем у зачісці, великим, як спинка стільця, плакала в хусточку, тримаючи на долоні мертву пташечку лапками догори, а під картинкою було написано: «Ох, я ніколи більше не почую твого веселого щебету!» Був і такий малюнок, де молода дівчина стояла біля вікна, дивилася на місяць, а по щоках у неї котилися сльози; в одній руці вона тримала розпечатаний конверт із чорною печаткою, другою рукою притискала до губів медальйон на ланцюжку, а під картинкою було написано: «Ох, невже тебе більше немає?! Так, на жаль, тебе більше немає!» Малюнки були гарні, але вони мені щось не дуже подобались, бо коли, бувало, трохи засумуєш, то від них ставало зовсім кепсько. Всі дуже шкодували, що ця дівчинка померла, бо вона почала працювати ще над кількома такими малюнками, та вже по готових малюнках кожному було зрозуміло, яку втрату пережили її рідні. Щоправда, як на мене, з таким характером їй, певно, веселіше на цвинтарі. Перед хворобою вона почала малювати ще одну картинку — кажуть, найкращу — і вдень і вночі тільки про те й молилася, щоб не померти, доки її не закінчить. Але їй не пощастило: так і померла, не закінчивши роботу.
На цьому малюнку молода жінка в довгій білій сукні збиралася стрибнути з моста; волосся в неї було розпущене, вона дивилася на місяць, по щоках текли сльози; дві руки вона склала на грудях, дві простягнула перед собою, а ще дві піднімала до місяця. Художниця хотіла спочатку подивитися, як буде краще, а тоді стерти зайві руки, але, як я вже казав, вона померла до того, як встигла на чомусь остаточно зупинитися. А рідні почепили цей малюнок над її ліжком і на день народження померлої завжди прикрашали його квітами. А решту часу його закривали маленькою шторкою. Молода жінка на цьому малюнку була досить симпатичною, але через велику кількість рук вона мені здавалася схожою на павука.
Коли дівчинка була ще жива, вона завела собі альбом і вклеювала туди вирізки із «Пресвітеріанської газети» — оголошення про похорони, замітки про нещасні випадки та страждальців, які терпіли страшні муки, й сама писала про них вірші. Ці вірші були дуже хороші. Ось що вона написала про одного хлопчика, якого звали Стівен Даулінг Ботс, — бідолаха впав до криниці й потонув:
Ода на смерть Стівена Даулінга Ботса
Чи ж, може, Стівен хворий був,
недуг життя забрав?
І кожен хлопця не забув,
ридма над ним ридав?
О ні! Послала доля
інакше горе рідним,
Хоча вони ридали
над мертвим Стіві бідним, —
Його роздуло не від свинки,
не кір покрила струпом,
А від нещасної хвилинки
він ліг холодним трупом;
Наш Ботс помер не від кохання,
яке не розділили;
Він не об’ївся спозарання,
що кольки аж вхопили.
Усім послухати годиться,
про жах, який відбувся, —
Чекало Ботса дно криниці,
де хлопець захлинувся.
Його дістали із води,
спасали, та без діла —
Душа полинула уверх,
лишивши тлінне тіло.
Якщо Еммеліна Гренджерфорд уміла писати такі вірші, коли їй не було і чотирнадцяти років, то що з неї могло б вийти згодом! Бак казав, що писати вірші для неї було як раз плюнути. Вона навіть ні на хвильку не задумувалась. Бувало, придумає один рядок, а якщо не може підібрати риму, то закреслить, напише новий рядок і шпарить далі. Вона особливо не замислювалась і з задоволенням писала вірші про що завгодно, аби тільки це було щось сумне. Варто було комусь померти, хай то був чоловік, жінка чи дитина, —
