Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
Замість відповіді Антуан Дюка підняв гвинтівку і натиснув на спуск. Ляснув постріл. Болотом прокотилася луна. Ті, що бігли берегом, помітили Антуана. Вони почали кричати, розмахувати руками, кличучи на допомогу. По воді полоснула кулеметна черга. Антуан спіткнувся і почав поволі повертатися обличчям до капрала, наче хотів сказати Брієрові, що ту таємницю, яка зв'язувала їх, він назавжди забирає з собою. На його обличчі застигла спотворена болем посмішка. Очі звелися до неба. Він похитнувся і впав навзнак. Бішо і його супутник заховалися за каміння біля самої води. Шлях з острова їм уже був відрізаний.
— У них там якісь важливі документи, — капрал вдивлявся в протилежний берег і говорив ніби сам до себе, протне його слова мали точну адресу. — Певне, якісь важливі оперативні плани. Генерал нагадував про них. Негріє мав отримати їх від Бішо у власні руки. — Брієр відірвався від бінокля і поглянув на Гонзу. — Ось що, Гонзо, доведеться тобі…
Гонза озирнувся на капрала. Жах, ненависть, безнадія змішалися в його очах. Руки хлопця тягли з плеча гвинтівку.
— Підеш і забереш у Бішо папери. — Для більшої переконливості Брієр поклав руку на спуск автомата, Гонза поволі підвівся.
— Слухай, Брієр… Ти… — йому перехопило подих. Гострий борлак забігав на довгій шиї. Він хотів сказати цій підступній людині все, що думав про неї, але спромігся лише на кілька слів. — Ти кат і жалюгідний нікчема…
Брієр клацнув затвором автомата. Гонза повільно переліз через повалене дерево й рушив стежкою попід кущем на болото. Вийшов на відкрите місце і зупинився. Перед ним, розметавши руки, лежав Антуан Дюка. Лежав і дивився в небо. Смерть не стерла з його вуст посмішки. Гонза якусь мить дивився на нього, забувши про Брієра, снайпера і все на світі.
— Чого став?! Я кому кажу, вперед!
Гонза раптом повернувся, приклав до плеча гвинтівку і вистрілив, майже не цілячись. Куля шарпнула Брієра за плече. Він похитнувся, однак на ногах встояв. Сперся на дерево і натиснув спуск автомата. Кулі віялом ударили Гонзу в груди, вибили з його рук гвинтівку. Вона м'яко увійшла багнетом у мул. Хлопець похилився на неї, сперся грудьми. Ноги йому підкосилися. Він сповз у воду, лише голова, підперта ложем приклада, лишилась на поверхні, і легенький вітерець ворушив на ній пелехаті кучері.
Капрал, мабуть, відчув на собі погляд Андрія, бо повернувся до нього з криком.
— Ти чого баньки витріщив?! Дружка жаль?!
— Жаль… — з болем промовив Андрій. Зараз він чомусь не боявся Брієра. Дивився йому в очі, бачив, як міняться, як шаленіють вони від невситимої жадоби крові, однак це його не лякало.
— Усі ви одним миром мазані! Тільки й чекаєте нагоди всадити мені кулю в потилицю! Але ще не народився той… Я всім вам головки поодкручую! Покидьки! Мотлох! Я вам покажу, хто такий Брієр!
Викрикуючи свої погрози, капрал затиснув між коліньми автомат, здоровою рукою вихопив з-за пояса магазин з набоями, вправним рухом загнав його в гніздо і звів затвор. Андрій раптом збагнув, що ці кілька хвилин його ворог був фактично беззбройний і з ним можна було легко розправитись. «А що далі? — сам себе запитав хлопець. — Ну, всаджу я йому межи очі кулю, а далі? Он вони сидять неподалік, горе-легіонери, як вони до цього поставляться? Чи підуть за мною? Та й куди зараз можна поткнутися? На острів?»
— На острів підеш ти!..
Андрій підвівся, його гвинтівка лишилась на поваленому дереві. Хотів підняти, але капрал зупинив його.
— Підеш без зброї! — Брієр звів автомат.
Хлопець мовчки попрямував стежкою. Дійшовши до куща, озирнувся. З-за дерева за ним слідкували три пильних ока, два білих і одне чорне — око капралового автомата. Смерть таки затисла його в лещата. Однак у нього було ще десять кроків. Десять останніх кроків, це все, що доля відміряла для нього. Три… Чотири… Ноги самі уповільнюють крок… Дорога… Дорога під яворами. Він думав, вона безконечна, а виходить, що й вона має свій кінець. Ось вона, батьківська оселя, цього разу вся немов намальована: журавель над криницею, тесані, з різьбленими вічками ворота й хата — все залите місячним сяйвом. Чому місячним, адже навколо стільки сонця, радісного, мінливого золота. Воно виблискує скрізь: на кущах, на деревах, стелиться під ногами, неначе останню путь він неодмінно має пройти по золотій доріжці. Шість… Сім… Як хочеться жити! Жити!!! Вісім… Дев'ять…
Вода дійшла йому до колін. Він зупинився. Чекав на смерть, а вона не приходила. В цю мить він рахував час на удари власного серця. Воно ж ледве здригалося в грудях і, здавалося, от-от зупиниться. Знав, що пострілу він уже не почує — куля прилетить раніше. Андрій ступив ще кілька кроків. Мовчав кулемет, не стріляв і снайпер. «А може, вони бачать, що я без зброї, і тому не поспішають стріляти?»
По пояс у воді він рушив навпростець до того камінного острівця, де, як йому здавалося, засів снайпер. Ноги грузли в мул, руки метлялися над водою, а губи беззвучно повторювали одне слово: «Стріляй! Ну, стріляй!..» Проте каміння мовчало. Вода вже сягала попід руки, коли позаду вдарив автомат. Мов скажені оси, продзижчали над головою кулі і з шаленими зойками вгризлися в каміння попереду. Стріляв Брієр, зрозумівши, очевидно, намір Андрія. Снайпер мовчав, і Андрій, набравши повні груди повітря, пірнув. Під водою розплющив очі й поплив у просякнуту сонцем, пронизану водоростями золотаву блакить, аж поки в голову сотнею молотів не вдарила кров. На мить висунув голову з води, вхопив повітря і знову пірнув до жовтої плями піску на дні. Нарешті — берег, порослий кущами. Ховаючись під низько навислим гіллям, трохи перепочив і роздивився. Посередині невеличкого острівця ріс гіллястий платан, облямований круглою камінною лавою. Андрій одним стрибком опинився за нею, ховаючись від пострілів навіженого Брієра. Чекав, що над ним ось-ось виросте постать у пальмовому шоломі й накаже підняти руки. Нарешті обережно виглянув з-за платана й у щілину між двома камінними брилами побачив кущі і верхів'я поваленого дерева, за яким мав бути
