Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

Кров застугоніла у нього в скронях, липкий піт зросив лоба. Труснув головою, рвучко звівся на ноги.

— Ху, чорт, що це зі мною? Ніколи ще не почував себе таким. кволим і немічним…

Наступної миті він уже припав до вікна, стежачи за машиною, яка піднімалася від Бад-Аусзе дорогою вгору. Так, це був той самий, приписаний до водолазної команди «додж», яким уранці поїхав до замку його посланець. Зараз у машині сиділо двоє. Схопив зі столу окуляри. Ні, він не помилився — в машині був Шольтен.

Джіммі Керк глянув у дзеркало і не впізнав себе. На нього дивився старий змучений чоловік з почервонілими очима, блідими неголеними щоками і скуйовдженим волоссям.

— Та-ак… Тепер ти збереш волю в кулак! — сам собі наказав генерал, причесав волосся, обсмикнув мундир і сів до столу.

Насамперед запитання, які треба поставити Тедові, адже він реагує лише на мій голос…

Коли до кімнати увійшли, Федір лежав на койці, ледве тамуючи біль. Плече горіло вогнем, здавалося, біль пульсував у самому серці.

— Тед, я привів вам лікаря, — голос Керка вібрував награною бадьорістю. Федір поволі повернув голову і побачив людину в білому халаті, в притемнених окулярах, з голим, як коліно, черепом.

— Це знову ви… — промовив з байдужістю.

— Та-ак… Оглянемо вашу травму. — Шольтен підсунув до ліжка стільця, поставив на нього свою шкіряну валізку і заходився порпатися в ній. Перемагаючи біль, Федір поволі підвівся, спустив з ліжка голі ноги.

— Де це вас так? — спитав Шольтен.

— Випав з машини…

— Будемо вважати, що вам пощастило, — легенько торкаючись плеча, сказав Шольтен. — Кажете, випали? А таке враження, ніби вас хтось ударив палицею…

— Я впав на гострий камінь.

— Можливо, можливо… — зиркаючи на Керка, повторював Шольтен. — А тепер послухаємо ваше серце… Що ж, тут усе гаразд… Я сподівався на гірше…

— Наш друг, — усміхаючись, сказав генерал, — мав час відпочити, а спокій для серця — найкращі ліки…

Федір звів очі на Керка. Той якось нервово витирав хусточкою шию. Щось було в його поведінці таке, що за інших обставин викликало б у Крайніченка тривогу, але зараз, коли нестерпний біль туманив мозок, усе те ковзнуло повз його свідомість.

— Завтра перевеземо вас до замку. Там під наглядом Патриції ви швидко станете на ноги. Одужуйте, ви потрібні мені здоровий. На нас чекають серйозні справи, — генерал кивнув і вийшов.

Шольтен лаштував шприц, збираючись зробити пацієнтові заспокійливий укол.

Федір сидів на ліжку й дивився у вікно. Там, за Гесслом, над смужкою вранішнього туману, ніби форштевень велетенського корабля, здіймалася гора, на схилі якої в бінокль можна розгледіти камінну брилу, що затуляє вхід до печери. В ніші під брилою лежить…

— Стисніть кулак, — сказав, нахиляючись над ним, Шольтен.

«Де я чув ці слова? Ні, не чув… Вони були видряпані на стіні камери. Чого я досі живу? Навіщо? Коли доля весь час вириває у мене з рук надію… Загинув Генрі. Його смерть обірвала ниточку до Зеппа. А може, той старий з ресторану «Вотан» усе-таки передав Плісейсу мої слова?

Ніхто, крім Зеппа, не зможе скористатися з моїх слів, бо він один знає той камінь… Я теж не можу забрати планшет. Куди я його подіну, коли мене везуть до замку під нагляд Патриції? Керкові я потрібен для серйозних справ. Він ставить психологічний експеримент. Не важко здогадатися, що діла, в які він планує втягнути мене, — підлі, зрадницькі, яничарські…» Зробивши укол, Шольтен забрав валізку й вийшов. Біль пригасав, неначе багаття, яке заливали водою. Швидкий сон приніс полегкість.

Він уже не чув, як знову рипнули двері, як зайшли Керк і Шольтен.

— Покваптесь, — кинув генерал. — Усе треба зробити до того, як з озера повернуться хлопці Маккольма. У нашому розпорядженні півтори години.

— Встигнемо, — відказав Шольтен і заходився прив'язувати до ліжка руки й ноги Федора, який під дією доброї порції снотворного спав непробудним сном. Потім Шольтен знову взявся за шприц, ввів препарат Глевіца. Поволі лице Крайніченка набувало живого кольору. Здригнулися повіки, і важке зітхання вихопилось крізь розтулені вуста.

— Екселенц, починайте, — прошепотів Шольтен. — У такому стані він буде не більше п'яти хвилин.

— Майор Крайніченко, ви чуєте мене? — вимогливо запитав Керк.

Голова Федора сіпнулася, заметалася по подушці. Очі широко розплющились, напружились, налилися кров'ю.

— Чую, — відказав він.

— Ти знаєш мене? Я твій друг!

— Чого тобі від мене треба? — мученицька гримаса скривила лице.

— Відповідай, що ти робив в Бад-Аусзе біля будинку адвоката?

— Я шукав Зеппа…

— Кого?

— Зеппа Плісейса…

— Хто такий Плісейс?

— Мій знайомий… Ми разом були в Дахау.

— Ще один з Дахау! — вирвалось у генерала, але він опанував собою і чітко запитав. — Навіщо тобі знадобився Зепп?

— Я маю сказати йому…

— Про що? Про що сказати? — заспішив генерал. Відведені на сеанс п'ять хвилин закінчувались, а він іще не запитав про головне — куди подівся планшет з паперами Кьоніга. Але, видно, фортуна сьогодні була прихильна до нього, бо те, що він почув, зазвучало для нього акордом радісної музики. Крайніченко не зразу вимовив ті слова, проте мозок уже зовсім не підкорявся його волі і він прошепотів:

— Сказати про планшет Кьоніга…

— Де планшет?! — закричав Керк.

— Під каменем… — через силу відповів Федір.

— Де той камінь? Кажи, де?!

— Біля печери…

— Якої печери? Де вона?!