Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— Снайпер, пане майор… — капрал показав у бік скель.

Негріє підніс до очей бінокль і довго вивчав протилежний берег.

— А чи не здалося вам, капрале? На тому боці жодної живої душі.

— Коли вас не переконують мої слова і ота вищерблена кора на дереві, то прошу хвилину уваги, пане майор. — Брієр зрубав тонкий бамбук, почепив на нього свою рожеву хусточку і висунув її з-за куща. В ту ж мить хусточку зірвало і жбурнуло метрів за п'ять на воду. За звуком пострілу визначити напрямок, звідки стріляв снайпер, було неможливо.

— На наше нещастя, майоре, він там не один. Прямо йти не можна. Нас переб'ють, як качок. Вони знали, що ми вийдемо на цю переправу, і осідлали її… — капрал говорив усе те з підкресленою гідністю. Неувага майора до його військового досвіду зачіпала його честолюбство. Він не міг подарувати цьому перефарбованому під француза бошеві зверхність і пиху, з якою той поставився до його пропозиції йти на острів греблею. Однак комендант мало зважав на гризоти Брієра.

— Щоб ви знали, капрале, стежка тут не єдина. Проте ваша думка слушна. — Негріє розгорнув планшет і, роздивляючись карту, провадив далі: —Ми дамо вам ще кількох солдатів, і ви робитимете все, щоб на тому березі зрозуміли: ми готуємось наступати тут, збираємось перебратися на острів саме цією стежкою. А я тим часом заберу решту людей і вдарю по греблі. Єфрейторе, підете зі мною.

— А вас не тривожить ця тиша, пане майор? Здається, там, на острові, вже все скінчилось, — промовив капрал.

— Схоже на те… Фініта ля комедія… — підтримав Брієра Джос.

Майор поглянув на одного, потім на другого, і його зеленкуваті, глибоко запалі очі блиснули лихим вогнем. Тонкі губи скривилися в презирливу посмішку.

— Здається, вам набридло воювати? Виконуйте наказ, панове! Про все інше подбаю я! — Майор повернувся і пішов через протоку назад до лісу, де на нього чекали рештки караульної роти. Джос знизав плечима і подався слідом за комендантом. За ним рушив і вістовий. Біля поваленого стовбура лишилася підмога. Капрал поглянув на тих вояк і спохмурнів ще більше. Двоє з них взагалі були нестройові, на Укон-Лу вони працювали на кухні, третій був колишній сержант Антуан Дюка, розжалуваний у солдати за пияцтво. Він зіщулився під деревом, затис між коліньми тремтячі пальці й дивився на Брієра, як собака на хазяїна. В караульній знали, що суворий капрал ставиться до Антуана, як до малої дитини. Хтось пояснював це тим, що вони обидва бретонці, проте ніхто до пуття не знав, що саме їх зв'язує.

— У тебе не знайдеться трохи випити? Знову мене трясе… — Антуан дивився на капрала, як на останню надію. Його справді трясло. Він притулився до запліснявілого стовбура і цокотів зубами. Вигляд у нього був жалюгідний, проте Брієр не звертав на те уваги. Він відійшов за дерево, дістав сигарету, заправив її в мундштук, клацнув запальничкою і смачно затягнувся димом.

— Ти вже мене не чуєш, Брієр? Так, так… — бурмотів під деревом Антуан. — Виходить, забув, усе забув… Почекай-но, я тобі нагадаю…

В капралових руках з'явилася ракетниця і облямований трьома червоними кружальцями патрон. Загнавши його в ракетницю, Брієр висунувся з-за куща, вистрелив і не своїм голосом закричав:

— Рота, слухай мою команду! Приготуватися до атаки! Перший взвод прямо! Орієнтир: висока сосна на скелі! Другий — ліворуч! Третій взвод наступає на мис! Четвертий — в резерві! Командирам взводів зайняти вихідні позиції і доповісти про готовність!

Він зарядив ще одну червону ракету і вистрілив у напрямку головного орієнтира — високої сосни. Червоний вогник прокреслив у небі димний слід і впав на крони дерев за протокою. Звідти несподівано вдарив кулемет. Над головами легіонерів, що вже без будь-якої команди збилися докупи, ховаючись за повалене дерево, задзижчала, залопотіла невидима смерть. Кулі сікли бамбук, стовбури дерев, листя ліан, бились об розкидані на острівці валуни і з диким дзижчанням відлітали у безвість. Кулеметна черга враз обірвалася. Знову стало тихо, мовчали навіть птахи. Тільки безшумно кружляло і падало додолу посічене листя та збитий з дерев порох осідав перед Андрієм на срібну сітку павутиння.

— Брієр, дай хоч ковток, чи хреста на тобі немає! — Голос Антуана прозвучав у тиші, як фальшивий звук в оркестрі під час насиченої емоціями паузи. Капрал звів очі на земляка. Трохи повагавшись, поліз до кишені, дістав плескату флягу і потрусив нею над вухом. Зрозумівши, що фляга порожня, Антуан тихо заскиглив і сховав у колінах спотворене мукою обличчя. Капрал глянув на нього й почав знімати з плечей ранець. Він довго порпався в ньому, роздратовано бурчав собі під ніс, шукаючи запасної посудини з ромом. Андрій дивився на нього і думав, що в серці цього служаки все ж є живе місце, де ще збереглись і людяність, і співчуття.

— Що це?! — стрепенувся Гонза.

— Де?

Гонза показав очима на ранець капрала. З нього виглядала голівка золотої ляльки, певне, тієї самої, через яку сидів у карцері Карел. Андрій придивився пильніше. Так, це була саме та золота фігурка танцівниці з храму Бхадсервара, яку кожен, хто заходив до коменданта, міг бачити на його письмовому столі.

— Падлюка! — видихнув Гонза, і його гвинтівка злетіла на рівень капралової голови. Ще мить — і сталося б непоправне. Андрій ледве встиг підбити гвинтівку догори, як ударив постріл. Отетерілий капрал вибухнув лайкою:

— Ти що, збожеволів!? Хто дозволив стріляти? Душу з тебе витрясу, мерзотнику!..

Гонза з ненавистю дивився на Брієра. Відчуваючи, що це може погано скінчитись, Андрій поспішив на допомогу.

— Там хтось пробіг, на тому боці! — крикнув він капралові.

— Все одно стріляти без наказу не смій! Я навчу тебе дисципліни, підсвинку! Я тобі… — капрал перехопив погляд Гонзи, глянув на свій ранець і раптом затнувся. З удаваним спокоєм він прикрив ляльку, застебнув на ранці