Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

вас були сумні очі. Я відчував, що ви, як і я, не хочете розлучатися. Нам обом тоді не хотілося розлучатись… Я щось говорив вам, обіцяв перед від'їздом забігти попрощатись. Я був певен, що за день-другий сяду з хлопцями в ешелон і поїду… Але не склалося, Марто. Наших вивезли з Ляйму, вивезли в Зальцкаммергут до замку Торнау. Я подався туди й опинився в лабетах Дайна. Він ламав мене три дні й чотири ночі. Я терпів, я ждав, поки той лист, який я передав вашому татові, потрапить до рук радянських офіцерів. Я вдячний усім вам, милі мої Тегарти. Вдячний не так за себе, як за хлопців — вони вдома! Дай-нові не вдалося затримати їх, і він люто помстився. За його наказом мене «запакували до французького іноземного легіону. Простіше кажучи, продали вербувальнику. Їх тоді багато нишпорило на Ляймі навколо діпістського табору. Мене везли, як арештанта, у заґратованому вагоні, потім кинули у трюм брудного пароплава.

Дорога Марто! Якщо випаде мені жити, то напишу вам про свої поневіряння докладніше, а зараз… Зараз по мене вже приїхали санітари. Вітайте вашого славного й мудрого батька, передавайте привіт братам. Прошу вас, Марто, не забувайте про мене. Напишіть!

Ваш друг Андрій Гаркуша».

Санітари підкотили до ліжка високі ноші.

— Ну, друже, не падай духом, — старий Фос потиснув Андрієві руку.

— Повертайся… — сказав Божу. — Вийдемо з цієї проклятої миловарні, і я покажу тобі Париж… Чарівнішого міста немає в цілому світі, повір мені…

— Божу, цього листа теж треба відправити на пошту…

— Не турбуйся, зробимо.

Санітари поклали Андрія на ноші й повезли довгим коридором. Він нарахував аж сім плафонів на високій стелі. Плафони змінив потужний сніп світла, що падав десь згори. Операційна. Підійшла Лукреція. Лице запнуте марлевою маскою, а очі великі, насторожені, зовсім не такі, як тоді, у палаті.

— Все буде гаразд, тримайся…

В лице Андрієві війнуло холодом, і за якусь мить перед його очима попливли, завалюючись на бік, стеля, світильник, Лукреція, метр з піднятими догори жовтими руками. Андрій ніяк не міг збагнути, чому ці руки такі жовті, неначе виліплені з воску. Потім чорна хмара накотилась на нього і поглинула все. Тепер він ніби летів крізь неї кудись вперед і вгору, прориваючись до обіцяного сестрою Марселіною сонця. Потім він побачив Марту. Вона стояла біля хвіртки свого дому і махала йому рукою, а він пролітав кудись далі. Летів довго, аж поки не забовваніла попереду та далека дорога під яворами. Затінена могутніми кронами, вона перескакувала через лісову річку. Тонкі золоті шпаги променів пронизували листя і падали на воду грайливими зблисками, а дорога вже бігла далі, тягнучи за собою сонячні зайчики, і губила їх на піску. З-за пагорків проглядали з рясних садків ґонтові дахи його рідної Калинівки… Він поспішав туди, але навколо все так швидко тьмяніло, наче насувалися вечірні сутінки. Насувалися серед білого дня, навально, владно, провіщаючи ніч. І вона настала…

Замок Торнау, збудований на початку другого тисячоліття ченцями ордену цістеріанців, вражав своєю похмурістю. Католицизм сунув з Риму на північ, і в кожній країні, яку обплутували його тенета, виростали монастирі, схожі на фортеці, і фортеці-замки, схожі на монастирі. Збудовані відлюдно, на панівних висотах і гірських перевалах, нони огороджували себе мурами з граніту й таємничості.

«Після реорганізації ордену Бернардом Клевровським його ченці стали називати себе бернардинцями…» Ці слова Федір вичитав з товстого фоліанта, який трапився йому на полиці замкової бібліотеки. Це були єдині книжки, які пін мав змогу читати з того часу, як знову опинився в замку Торнау. Зусиллями генерала Керка і його підручних замок було перетворено на одну з опорних баз американської розвідки в Баварії. Тут були розміщені підрозділи зв'язку спецслужб, інтереси яких широким спектром охоплювали і всю американську зону окупації Австрії.

Місце Федора Крайніченка в цьому розвідницькому гніздечку було чітко визначено межами другого поверху. Ні нижче, ні вище без дозволу генерала він не мав права потикатися. Після того що сталося з ним на віллі Рота, здоров'я його підупало, а тому на деякий час про нього ніби забули. Цілими днями він просиджував тепер у бібліотеці, насолоджуючись читанням творів древніх філософів, поетів і вчених епохи Відродження. Петрарка й Данте, Шопенгауер і Гете, перші прогностики Юрія Дрогобича і праця Міколая Коперника «Про обертання небесних сфер», Маркс і Ніцше — все це стояло поряд як свідчення того, що хазяїн замку замолоду намагався самотужки розібратися в ідеях, які рухали світом. Натрапивши на твори Леонардо да Вінчі, Федір звернув увагу на підкреслені червоним олівцем рядки, в яких ішлося про те, що слід шифрувати свої відкриття, оскільки ниці й нерозумні люди можуть скористатися ними не на добро, а на зло людському родові. Ця думка примусила замислитись над тим, що відбувалось і в самому замку, і за його межами. Тільки ниці люди, одягнені у військові мундири, могли, бездумно скориставшись із геніального відкриття людського розуму, скинути на Хіросіму й Нагасакі атомні бомби. В ім'я чого? Що керувало ними? Тільки бажання показати силу атомного кулака, а відтак диктувати народам світу свою волю, аби ніхто не подумав навіть виявити невдоволення, коли його грабуватимуть. Лише останні мерзотники прагнуть тримати світ під постійним пресом страху. Вони знають, що саме страх здатен перетворити людину на тварину, яка вже не живе, а лише чекає, коли її буде знищено. Отже, страх — почуття тваринне, і його треба позбутися. Треба повернути перш за все власній душі вічні істини любові, честі, гідності, співчуття, самопожертви. Повернути для того, щоб мати моральні сили протистояти злу, яке вхопило тебе в сталеві пазурі. Він, бачте, поставив психологічний експеримент! Ти для нього всього-на-всього піддослідний кролик. Залякати, зламати волю, розтрощити переконання, підрізати коріння, одірвати од рідної землі, перетворити на яничара. І все це не криючись, відверто, у вічі! Ні, шановний генерале, не вийде! Не на того напали!

Федір розумів; йому оголошено війну. В умовах, у яких він опинився, приймати виклик Керка було непросто. Дуже нерівні були сили. Один проти розвідки цілої держави. Що він