Артур і помста жахливого У - Люк Бессон

І ось вождь кинув горіха в річку. Артур помчав берегом, аж вітер засвистів у вухах. Перший відтинок шляху був нескладним — доводилося лишень вище підіймати коліна, щоб не заплутатися у траві. Артур швидко добіг до очерету, занурився у нього і, хляпнувшись на болотистий ґрунт, поповз по-пластунськи, ніби жаба. За кілька секунд він так замурзався, що ледве бачив дорогу. Тільки сонце підказувало йому, в якому напрямку рухатися. Кілька жабок, попереджених про випробування, сиділо на узбіччі стежки через болото і радісним кваканням підбадьорювало хлопчика.

Подолавши очеретяні хащі, Артур знову побіг і мчав доти, доки наштовхнувся на височезну скелю. На щастя, дві білочки, які з хвилюванням стежили за хлопчиком і відверто йому співчували, вказали на дерево, з верхньої вітки якого він міг зіскочити на вершину скелі. Як маленьке мавпенятко, Артур виліз на дерево. Білочки допомагали йому продиратися крізь віття і вели найкоротшим шляхом. Руденькі гризуни, дуже симпатичні, не змовкали ні на мить, тріскотіли, немовби дві сороки, — і хлопчик мало не оглух, а була хвилька, коли він ледве не впав з дерева. Та він, як увічлива дитина, долізши до горішніх віток, подякував білочкам.

— Безмежно вам вдячний! — радісно вигукнув він, його вуха раділи відпочинкові.

Мов тигр, Артур стрибнув на вершину скелі. З протилежного боку вона виявилася пологим горбом, який плавно скочувався до лісу. Спуститися з нього не проблема. Одначе хлопчик відчув утому. В таких випадках бонго-матасалаї радили перевітрити легені. І він задихав так глибоко, ніби намагався увібрати в себе все свіже повітря, яке було навколо.

Добігши до лісового озера, Артур без роздумів кинувся у воду. На якусь мить холод скував його, але в цілому крижана вода подіяла добре: вона остудила розпашіле від бігу тіло. Пливучи, Артур в прямому значенні на холодну голову намагався зметикувати, в який бік йому рухатися. Адже на воді немає ні позначок, ні засічок. Допомогли рибки: сотні їх виструнчилося в дві шеренги, поміж яких і пролягла водяна стежка. І Артур, ніби учасник велоперегонів Тур де Франс, плив, оточений обабіч глядачами. Та коли фанати підтримують спортсменів дружніми вигуками, мовчазні рибки підбадьорювали хлопчика тисячами бульбашок, аж кипіла вода.

Вискочивши на берег, Артурові здалося, що він схожий на витягнуту з пральні білизну, яку забули викрутити: вода лилася з нього ручаями. Одначе часу на оскарження не було — горіх вже наближався до водоспаду. І хлопчик, струшуючись і пирхаючи на бігу, як це властиво Альфреду, помчав через березовий гайок. Берізки вивели його до урвища, такого стрімкого і кам'янистого, що він завдячував природі, яка уповільнила його рух. Тільки тому хлопчик не зірвався вниз і не розбився об гостре каміння.

Унизу він побачив намет воїнів бонго-матасалаїв і звивисту річку. Яструб навчив Артура фокусувати зір. І тепер він, примружившись і зробивши кілька мімічних вправ, ясно побачив горіха, що підскакував на хвилях, з небезпечною швидкістю наближаючись до водоспаду. Але друг-яструб був поруч. Він уже давно, очікуючи на хлопчика, то літав над річкою, то нарізав кола у високості. Яструб хвилювався за свого друга, адже тому зараз треба було довести, що людина і птах — теж родичі. Розпластавши в повітрі крила, яструб зрозуміло вказав Артурові на місце, де плавно збігала донизу повітряна течія, що допоможе протриматися в повітрі кілька секунд і продовжити політ хлопчика до самої ріки. Артур зрозумів підказку і хитнув головою на знак подяки.

Вдихнувши в легені якомога більше повітря і розкинувши руки на всю ширину, Артур пригадав усі уроки великого птаха і кинувся зі скелі в порожнечу. В перші секунди він навіть не дихав — настільки його захопила висота. Потім він відчув під собою повітря і поворушив руками, намагаючись потрапити в струмінь повітряного потоку, вказаного пернатим хижаком. Артура охопило тепле повітря, підтверджуючи, що він виконав завдання — зумів увійти в повітряну течію, яка спускалася донизу. Це був єдиний спосіб потрапити до ріки, занадто віддаленої від скелястого берега, щоб з нього можна було безпечно стрибнути у воду. Розкинувши руки, як учив його яструб, хлопчик злегка розслабився. Птах летів попереду і прокладав йому шлях. Коли яструб озирнувся, то із задоволенням побачив, що його учень летить, як птах. Ну, майже як птах… Піймавши яструбів погляд, Артур усміхнувся, втратив кілька секунд і з усього маху врізався у воду. Дорого йому обійшлася усмішка! Він не встиг згрупуватися і стрілою увійти в ріку, а впав на живіт, як жаба, як птах, що наткнувся не невидиме скло. І дуже вдарився… А яструб, знизившись до самих хвиль, інстинктивно злетів до небес.

«Ну, звісно, набагато легше, якщо маєш справжні крила», — подумав Артур, однією рукою розсікаючи хвилі, а другою тримаючись за почервонілий живіт.

А горіх наближався до водоспаду, і в Артура не було часу ні на скарги, ні на відпочинок. Вилізши на берег, він струснувся, як мокра кішка, і знову побіг. Вже не так швидко, як перше. Про зайця не було й мови. Привіт черепахам! Та все яс він опинився біля водоспаду одночасно з горіхом. Упавши на землю, хлопчик простяг руку і кінчиками пальців схопив горіха. Із його змучених грудей вирвалося полегшене зітхання. Зітхання стомленого, але задоволеного звіра, що не втратив здобичі. І він заснув на м'якій траві, що здавалася йому м'якшою за перину на ліжку, згорнувшись клубочком. Артур витримав іспит. Він не лише добув із води горіх, а й повністю злився із природою. Це підтвердив вождь, вручивши йому орден «За заслуги перед природою», що його заснували воїни племені. Орден — це маленька мушля з дірочкою, куди втягнуто вовняну нитку, щоб мушлю можна було носити на шиї. Артура прийняли до племені — він увійшов у великий кругообіг природи.

… Того вечора стомлений і знищений хлопчик мало не заснув за столом, а коли вставав із-за нього — ледве не впав…

— Що сталося? Ти чому нічого не їси? — занепокоєно запитала мати. Вона завжди хвилювалася, коли синова тарілка протягом усієї трапези лишалася повною або (ще гірше!) порожньою.

— Та ні — я їм… — відповів Артур, показуючи їй затиснутий в пальцях горіх. І розчавив шкаралупу. На батька цей фокус справив неабияке враження.

— Ти не можеш харчуватися самими горіхами! — заявив Франсуа. — Горіхи — не харчі для людей!

— А цей — для людей!

— Чому саме цей? — дурнувато поцікавився батько.

Він не міг навіть уявити, чим відрізняється один горіх від іншого. Втім,