Оріноко - Аркадій Фідлер

Деяким аравакам ці слова дуже сподобалися, бо кашірі добре підігрів їх думки, а вигляд варраульських дівчат, які снували навколо, радував очі і серце. Проте Манаурі ввічливо дякував Оронапі за щедрість, відповів, що не може прийняти запрошення, бо він мусить повернутися до свого племені.

— Але я завжди пам'ятатиму твої слова, — закінчив він. — І якщо, вождь Оронапі, ти забажаєш коли-небудь нашої допомоги, ми ніколи не відмовимо тобі в ній, хоч би йшлося про сутичку з ворогом. Це я кажу тобі при такому поважаному свідкові, як Білий Ягуар. Разом з тим і ми розраховуємо, що при потребі і ти нам допоможеш.

— Допоможу! — поспішив запевнити нас Оронапі.

Маючи вже задосить тих недомовок і урочистих запевнень, я побажав, щоб головний вождь тепер щиро розповів мені, що тут над річкою діється, хто збирається нападати, бо я хочу добре розібратися в неясних для мене справах.

— Маєш рацію, справи неясні! — підтвердив Оронапі. — І ви повинні знати, що нам тут загрожує…

В той час, як танці, співи, звуки бубнів тривали далі, Оронапі, Єкуана, Манаурі, Фуюді, Арнак, Вагура і я сіли ближче один до одного і уважно слухали те, що розповідав нам Оронапі, а перекладав Фуюді.

На заході, над берегами ріки Оріноко, були іспанські оселі, взагалі досить мирні, але на півдні біля моря над річками Ессеквібо, Демерара, Бербіце, Кайєнна, в країні, що називалася Гвіана, оселилися голландці, англійці й французи. Прибули вони туди як купці, що обмінювали товари на індійські продукти і, доки займалися тільки торгівлею, було все спокійно.

Найбільше припливало з-за моря голландців; крім торговельних факторій, вони закладали плантації для вирощування різних цінних рослин. Для цього їм потрібні були робочі руки тутешніх тубільців. Індійці були не дуже швидкі в роботі, однак плантації множилися, мов прожерливі риби сіпарі в річці. Голландці почали оглядатися, де і як добути робочу силу. На півдні жили різні індійські племена: ближче до моря — араваки, в глибині лісів — споріднені з ними віпісани, а також атораї і таруми, які були одним з племен віпісанів. Крім цих мирних племен, зайнятих здебільшого сільським господарством, існували різні караїбські племена — зажерливі, охочі до військових сутичок і грабування. Серед них грозою для сусідів були акавої, а також карібісі. Обидва племені безчинствували ближче до моря, а макуші і арекуна або тауліпаді жили далі, в глибині країни, — в пущі, чи вже у льяносах.

Голландці по-різному жили з індійцями, часом братаючись, часом воюючи з ними, а коли все більше почали відчувати нестачу невільників на своїх плантаціях, знюхалися з тими найвойовничішими караїбами, намовляючи їх постачати на плантації полонених-невільників. Озброєні голландцями зграї караїбів робили зухвалі напади на сусідні племена. Акавої ловили невільників на заході і півночі, доходили навіть до берегів Оріноко, а карібісі — на заході і півдні, сіючи спустошення аж до верхньої течії Ессеквібо і ріки Рупунуні. Деякі околиці вони перетворювали на безлюдні пустелі. Там, де проходили їх криваві шляхи, всюди вони сіяли бурю і залишали за собою сльози, а захоплених живцем полонених тягли на голландські плантації.

— І давно вони так лютують? — запитав я.

— Вже багато, багато років. Але чим далі, тим гірше.

— А покривджені племена мовчать? Покірні, мов ягнята? Що у них немає палиць, списів, луків?

— Ні, є, але ті спритніші в розбої, кровожерливіші, ніж інші племена, що займаються тільки рільництвом або риболовством, як, наприклад, варраули. А до того ж, акавої мають кращу зброю, у них навіть рушниці є. Хто ж з ними справиться?

— А ви не воюєте з ними?

— Воювали, але вони сильніші, хоч це й прикро визнавати. Наші люди або гинули, або потрапляли в неволю. Зараз єдиний порятунок — втеча.

— Але ж це дуже погано. Хіба ворогів набагато більше, ніж вас?

Оронапі запевнив нас, що їх справді значно більше, однак це заперечили Єкуана і Фуюді разом: акавої нападають переважно малими групами, які ледве налічують кілька воїнів, рідко — декілька десятків; але не можна передбачити їхніх хитрощів, лютості, їхньої спритності і кровожерливості. Це справжні ягуари!

— На наших араваків над річкою Ітамака вони також нападали? — відізвався Манаурі.

— Відкрито ще ні, — відповів Фуюді. — Але минулої сухої пори наші мисливці, які пішли на полювання на південь, у верхню течію Ітамаки, таємниче зникли, не лишивши по собі жодного сліду. Пізніше ми довідалися, що там поблизу вешталася зграя акавоїв…

— Суха пора, — підхопив Оронапі, — вже завітала до нас. Тепер дощів з кожним днем менше, спадають річки. Це сприятливий час для нападів. До нас долинули чутки, що акавої з берегів річки Куюні готують похід у наші краї…

— Може, вони вже в дорозі?

— Можливо.

Не далі, як за сто кроків од хатин, стояв густий ліс. Оброблені поля жителі Каїїви мали, напевно, десь в іншому місці. Як же зручно ворогові в цих околицях підкрадатися заростями і нападати зненацька!

— Оронапі, ти виставив дозори? — запитав я.

— А що це таке?

Він навіть не розумів, що це таке — виставляти дозори, та ще тоді, коли все спокійно. Я пояснив, нарешті, незрозуміле для нього поняття, і він здивовано знизав плечима.

— Ні, — відповів.

— Треба виставити дозори, — порадив я.

— Ти так думаєш? — буркнув Оронапі, непереконаний.

І гулянка тривала, а заходів обережності так і не було вжито.

Слухаючи розповідь про акавоїв, я пригадав собі войовничі ірокезькі племена Північної Америки. Без сумніву, акавоїв можна було назвати ірокезами Півдня. При всьому цьому я не міг надивуватися легковажності наших хазяїв. Необережні, вони самі спокушали долю і накликали на себе небезпеку.

Того ж дня Оронапі, Манаурі і я, урочисто поклявшись, уклали союз: домовилися про взаємну оборону і допомогу. Щоб закріпити союз, Оронапі