Оріноко - Аркадій Фідлер

— І до того ж непогана, — похвалив я, міряючи її поглядом.

Ні, зараз Лясана не хотіла передражнювати жартівливо, як завжди. Тяжко було у неї на душі.

— Ну, так чого ж ти боїшся? — запитав я.

— Берега! — відповіла вона. — Племені, законів племені. Розлуки…

Це звучало якось загадково, але не було вже ні часу, ні умов, щоб з'ясовувати складність індійських звичаїв. А може, Лясана боялась говорити багато в присутності Арнака, нашого посередника?

— Яне! — промовила вона майже урочистим голосом, з повагою, — ти пам'ятаєш, як узяв під захист наших товаришів, негрів, коли іспанці хотіли захопити їх у неволю?

— Тоді, в льяносах? Пам'ятаю.

— Так, тоді ти сказав, що вони під твоєю опікою, і іспанці не можуть їх взяти… Яне! Візьми тепер і мене під свою опіку!

— Тебе, Лясано?

— Так, Яне! Мене, жінку — ти, чоловік!

Вона сказала це з такою простотою і добродушністю, що мені хотілося розсміятись. Оце так заковика! І їй не можна було відмовляти.

— Згода, беру тебе під свою опіку, Чарівна Пальмо!..

Ітамака — річка не широка, але дуже глибока, і до самого її верхів'я доходить далекий океанський приплив. Це дозволило нам підійти парусником ледве не на кілька кроків до берега. З суші кинули на край палуби кілька дощок, і по них ми могли перейти на землю, навіть перевести коня.

Серіма була селищем не густо забудованим. Хатини, за звичаєм тутешніх індійців, стояли розкидані далеко одна від одної. Ми підпливли до берега в самій середині села.

Конесо, багато убраний, з пір'ям на голові і низками якогось намиста, оточений старшинами, чекав нас в затінку під розлогим деревом. Усе нагадувало прийом у Оронапі і Єкуани, але, коли ми пройшли половину дороги між річкою і головним вождем, я звернув увагу на незвичайне явище: біля Конесо, який займав місце на стільці вождя, сидів ще один чоловік, старик, а всі інші старшини, як звичайно, стояли. Мене особливо занепокоїло те, що вільних стільців для нас, гостей, тут не було. Може, Конесо хотів, щоб ми стояли, коли він сидить?

— Арнак, ти бачиш? — шепнув я. — Немає стільців.

— Бачу.

— Що робити?

— Може, не йти далі? Хай Конесо прийде сюди!

— Не прийде… Ми зробимо щось інше. На кораблі у нас є свої стільці. Вагура! Збігай-но на палубу і принеси два стільці! Тільки швидко!

Вагура зрозумів, про що йдеться, і миттю побіг до парусника.

— Хто цей старик біля Конесо? — запитав я Манаурі, коли ми повільно рушили знову.

— Карапана, чаклун.

— Це така поважна особа, що може сидіти?

— Права рука і розум Конесо. Без його волі в племені нічого не робиться…

За індійським церемоніалом хазяїн повинен чекати гостей, сидячи на обрядовому стільці, але, вітаючись, він мусить підвестися. Тимчасом Конесо все ще сидів. Уважно приглядався до нас і вперто мовчав. Так, стільців для нас не приготували. Недоброзичливість і грубість головного вождя та його почту справляли прикре враження, але одночасно й смішили мене, бо вони разюче відрізнялися від сердечної щирості, з якою більшість підвладних Конесо вітали родичів, що повернулися додому.

В цей час прибіг Вагура, але приніс тільки один стілець. Він пошепки пояснив, що в поспіху не міг знайти більше. Я не задумуючись підсунув піднесений стілець Манаурі, а сам широким рухом скинув із себе шкуру ягуара та капітанський сюртук і наказав Арнакові скласти їх так, щоб на них можна було зручно сісти.

За цими діями з боязкою цікавістю стежила аравакська старшина. Без сумніву, це їй нагадувало якийсь символічний обряд, бо, напевно, її так само, як і на прийомі у варраулів Єкуани, непокоїли думки про те, яку магічну владу я маю. Чи не більшу, ніж могутність самого ягуара? Розсудливий Манаурі добре знав, що робить, бажаючи, щоб я одягнув ці трофеї.

Конесо, літня і росла людина, видався мені вищим і мускулистішим, ніж інші араваки. Обличчя у нього було зарозуміле, пихате, але що найбільше в ньому вражало, це відбиток похітливості. Повні губи були надмірно хтиві, очі дивилися жадібно. Та в цю хвилину ні бундючна самовпевненість, ні хтива жадібність не змогли приховати непевності, яку в глибині душі відчував головний вождь.

Інакше виглядав Карапана. Йому було близько ста років, глибокі зморшки поорали його старече обличчя, але очі залишилися на подив швидкі і молоді. Він сидів рівно, нерухомо, руки спочивали на колінах, — я сказав би, що він був схожий на вирізьбленого лісового божка, — і лише пожирав нас лукавим поглядом, наче хотів побачити наскрізь. Він краще володів собою, був похмурий і незбагненний. Відчувалося, що має холодну кров і здатний на будь-яку підлоту, може з легким серцем убити кожного, хто йому не подобається. Недарма араваки боялися його, як чуми.

Біля Конесо з другого боку стояв маленький, худий вождь з живими і розкосими очима. Його майже не видно було під пишними прикрасами з барвистих стрічок і пташиного пір'я: напевно, багате вбрання мало прикрити нікчемність його постаті. Це був Пірокай, брат Манаурі, той самий небезпечний інтриган. Він дивився на свого брата, але в погляді його було мало радості.

Витріщивши один на одного очі, ми добру хвилину сиділи, не промовивши жодного слова. Нарешті Конесо відкашлявся і відкрив рота. Але замість красномовного поздоровлення, до якого я вже звик, зустрічаючись з індійцями, я почув хрипле, швидше байдуже мурмотіння, звернене чи то до Манаурі, чи до мене:

— Ви… стомилися?

Саме це здалося йому в дану хвилину найважливішим?! Щоб його чорти взяли!

— Ні, — так само буркнув Манаурі.

— Ви голодні? — випитував далі Конесо.

— Ні, — повторив мій товариш.

Головний вождь не хотів бути балакучішим, то й ми не збиралися виявляти надмірну ввічливість.

— Я голодний! — обізвався я. —