Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

іноді бувають винятки. Гадаю, широкі морські простори і свіжі вітри, несучи подих самого Бога, омивають їхні серця і видувають скверну із свідомості, роблячи їх справжніми людьми. Але повернімося до розповіді. Я-таки вгадав. Справді, ця людина була морським офіцером. Бездоганно прослуживши на флоті її величності сімнадцять років, несподівано і всупереч його бажанню він був зарахований до резерву з чином капітана. Ось що чекає людей, які служать королеві[13]. В повному розквіті сил і здібностей, коли вони набувають великого досвіду і знань, їх отак знічев’я викидають у холодний, непривітний світ без копійки в кишені. Можливо, вони якось примиряються з цим; що ж до мене, то я волію заробляти на хліб полюванням. Грошей у тебе буде так само мало, але стусанів ти одержиш менше. Його прізвище — я знайшов його в списку пасажирів — було Гуд, капітан Джон Гуд. Це був кремезний чоловік років тридцяти, середній на зріст, темноволосий, міцний, досить оригінальний на перший погляд. Він був надзвичайно охайно вдягнений, ретельно поголений і завжди мав у лівому оці монокль. Здавалося, що цей монокль уріс йому в око, оскільки носив він його без шнура і виймав тільки щоб протерти. Я щиросердо думав, що він і спить з ним, але потім узнав, що помилявся. Коли він лягав спати, то клав монокль у кишеню штанів разом із вставними зубами, яких у нього було два прекрасні комплекти, що часто примушувало мене порушувати десяту заповідь[14], отже, своїми я похвалитися не можу. Але я забігаю наперед.

Невдовзі потому, як ми знялися з якоря, звечоріло, і погода несподівано зіпсувалася. Пронизливий вітер подув із суші, спустився густий туман із мжичкою, і всі пасажири сквапно полишили палубу. Наше плоскодонне судно було недостатньо навантажене, і тому його сильно гойдало — іноді здавалося, що ми от-от перекинемося. Але, на щастя, цього не сталося. Стирчати на палубі було неможливо, і я стовбичив біля машинного відділення, де було принаймні тепло, і розважався тим, що дивився на кренометр. Стрілка його поволі розгойдувалася туди й сюди, відповідно до кута нахилу пароплава при кожному крені.

— Ну й кренометр! Та він же не вивірений! — пролунав поряд зі мною чийсь роздратований голос.

Озирнувшись, я побачив того морського офіцера, на якого вже раніше звернув увагу.

— Хіба? Чому ви так гадаєте?

— А тут і думати нічого! Погляньте, — кивнув він на стрілку, коли наш пароплав знову гойднуло, — якби судно нахилилося до того градуса, який показує ця штука, ми б уже давно черпали воду бортом! Але чого можна сподіватися від капітанів торгового флоту! Вони з біса недбалі.

Саме цієї миті пролунав обідній гонг, і я дуже зрадів, бо коли офіцер Британського флоту починає лаяти капітанів торгового флоту, то слухати його нестерпно. Гірше за це тільки одне — слухати, як капітан торгового флоту висловлює свою відверту думку про офіцерів Британського флоту.

Ми з капітаном Гудом спустилися до кают-компанії й там застали сера Генрі Куртіса вже за столом. Капітан Гуд сів із ним поряд, я ж зайняв місце навпроти. Ми з капітаном осідлали обопільного улюбленого коника — полювання. Він закидав мене запитаннями, а я охоче відповідав. Невдовзі балачка перекинулася на слонів.

— Ну, сер, — сказав хтось із присутніх за столом, — вам пощастило: якщо хтось може якнайдокладніше розповісти вам про слонів, то це тільки мисливець Квотермейн.

Сер Генрі, який досі мовчки прислухався до нашої розмови, при останніх словах аж здригнувся.

— Вибачаюся, сер, — тихо сказав він низьким басом, саме таким, який і мав виходити з таких могутніх легень, — чи ви, часом, не Аллан Квотермейн?

Я кивнув ствердно.

Сер Генрі більше до мене не звертався, але я чув, як він тихо зауважив про себе: “Який успіх!”

По обіді, коли ми простували кожен до себе, сер Генрі запропонував мені зайти до нього викурити люлечку. Я охоче погодився, і ми з капітаном Гудом пішли до його каюти, що виходила на палубу. Це була чудова простора каюта, що колись складалася з двох. Хтось із місцевих франтів затіяв мандрівку на “Данкелді” вздовж узбережжя, отож перегородку зняли, а на колишнє місце так і не поставили. В каюті був диван, перед ним — маленький стіл. Сер Генрі послав стюарда по пляшку віскі, ми утрьох сіли і закурили люльки.

— Містере Квотермейне, — звернувся до мене сер Генрі, коли стюард приніс віскі і запалив лампу, — позаторік, приблизно о цій порі, ви, здається, були в селищі — Бамангвато, на північ від Трансвааля?

— Так, був, — відповів я, неабияк подивований тим, що цей незнайомий джентльмен так добре поінформований про мої мандри, які особливого інтересу ні для кого не становили.

— Ви там торгували? — жваво поцікавився Гуд.

— Так, я взяв фургон із товаром, зупинився біля селища, аж поки все не розпродав.

Сер Генрі сидів проти мене в плетеному кріслі, спершись ліктем на стіл. Він дивився на мене своїми проникливими сірими очима, і здавалося, що його погляд перейнявся якимось дивним хвилюванням.

— Ви часом не зустрічали там чоловіка на прізвище Невілль?

— Авжеж, зустрічав! Він отаборився поряд із моїм фургоном і прожив там два тижні, щоб воли відпочили, перш ніж податися у глиб країни. Кілька місяців тому я отримав листа від якогось стряпчого, той просив мене повідомити, чи не знаю я, що сталося з Невіллем. Я одразу ж написав йому все, що знав.

— Так, — сказав сер Генрі, — він переслав мені вашого листа. В ньому ви повідомили, що джентльмен на прізвище Невілль виїхав з Бамангвато на початку травня у фургоні з погоничем, провідником і мисливцем-кафром на ім’я Джим. Він висловлював намір дістатися Айнайті, кінцевого торгового пункту Землі Матабеле. Там він сподівався продати свого фургона і відправитися далі пішки. Ви також повідомили, що він справді продав свого