Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

розповідь, інакше вона вам набридне раніше, аніж ми дістанемося Сулейманових гір. Отже, вирішивши відправитися з сером Генрі, я негайно взявся лаштуватися в дорогу. Передовсім я одержав від сера Генрі документ, що забезпечував майбутнє Гаррі, мого сина. Тут ми зіткнулися з деякими труднощами: сер Генрі не був місцевим жителем, і гроші, які слід було одержувати Гаррі у разі моєї загибелі, знаходилися в Англії. Але врешті-решт ми цю справу залагодили завдяки одному спритному адвокату, який здер з нас за послуги обурливу ціну — аж двадцять фунтів стерлінгів.

Поклавши чек на п’ятсот фунтів в кишеню і віддавши таким чином данину завбачливості, я купив за кошти сера Генрі фургон і запряжку чудових волів. Фургон був завдовжки двадцять два фути, на залізних осях, дуже міцний і легкий, правда, вже не новий. Один раз він вже побував на алмазних розсипах, але повернувся звідти без пошкоджень. Це ще більше мене переконало в тому, що віз зроблений з сухого, добре витриманого дерева. Якщо фургон сяк-так змайстрований або зроблений з сирої деревини, це виявляється при першій же поїздці. Задня частина нашого воза мала брезентовий навіс, а передня, призначена для багажу, була відкрита. Такі фургони у нас називаються напівкритими. Задня частина була пристосована для житла — тут була постіль із шкур, на якій могли спати водночас двоє, скриня для зброї і деякі необхідні речі. Я купив його за сто двадцять п’ять фунтів і вважаю, що це недорого.

Окрім того, я придбав чудову запряжку з двадцяти зулуських биків, якими повсякчас милувався, коли бачив. Звична упряжка складається з шістнадцяти голів, але я про всяк випадок купив ще чотирьох. Зулуська худоба низькоросла і рухлива, значно менша за африкандерську[31], яку використовують для перевезення важких вантажів. Ці дрібні тварини менше схильні до хвороб ніг, аніж крупні, дуже неперебірливі в їжі й витривалі до важких умов. Тому вони виживають там, де африкандерські мруть з голоду. Зулуські бики легші і швидкохідніші; з легкою ношею вони долають п’ять миль за день. Окрім того, наша худібка була добре “просолена” — себто виходила всю Південну Африку вздовж і впоперек. Тому наша упряжка була певною мірою захищена від тієї страшної форми малярії, яка так часто губить цілі стада, коли вони потрапляють в незвичну для них савану[32]. Щодо страшної легеневої хвороби — тобто сухот, — від якої гине худоба, їм було зроблено щеплення. Для цього на хвості бика робиться надріз, до якого прив’язується шматочок легені від загиблої тварини. Через деякий час бик захворює легкою формою сухот, хвіст у нього відсихає і відпадає, зате худобина стає несприйнятливою до сухот. Звичайно, жорстоко позбавляти тварину хвоста, особливо в країні, де так багато мух, але вже краще пожертвувати хвостом, аніж втратити і хвіст, і бика. Хвіст без бика годиться хіба що тільки змахувати ним пил. Але все-таки досить кумедно йти за биками і бачити перед собою кільканадцять жалюгідних охвість. Так і здається, що природа щось наплутала і замість хвостів учепила бикам огризки цілої зграї премійованих бульдогів.

Після того як упряж була налагоджена, треба було подумати про харч і ліки. Це вимагало найретельнішого обговорення. Нам не можна було перенавантажувати фургон і водночас потрібно було узяти все необхідне для такої тривалої подорожі. На щастя, капітан Гуд розумівся на медицині. Колись йому вдалося прослухати курс медицини і хірургії, отож подеколи він застосовував свої знання на практиці. Звичайно, у капітана не було відповідного документа, але згодом ми переконалися, що він розуміється на цьому більше, аніж дехто зі званням доктора медицини. У нього була чудова похідна аптечка і набір хірургічних інструментів. Коли ми ще були в Дурбані, йому випала нагода прооперувати хворий палець якомусь кафрові. Він відчикрижив великий палець ноги так спритно, що любо було дивитися. Але капітан був зовсім ошелешений, коли цей кафр, що флегматично стежив за операцією, попрохав пришити йому новий палець, нехай навіть і білий.

Благополучно залагодивши справи з провіантом і ліками, ми узялися добирати зброю. А втім, я краще наведу список відібраного нами з того багатого запасу, який сер Генрі привіз із собою з Англії, і того, що було у мене. Цей список зберігся в моєму записнику, отже, мені залишається тільки його переписати:

“Три важкі двостволки, вагою близько п’ятнадцяти фунтів кожна, із набоями в одинадцять драхм чорного пороху”.

Ці рушниці призначалися для полювання на слонів. Дві з них — для сера Генрі і капітана Гуда — були виготовлені найкращими майстрами однієї зі знаменитих лондонських фірм. Не знаю, якої фірми була моя рушниця: вона, правда, не була така красива, зате була неодноразово перевірена мною в полюванні на слонів.

“Три двостволки системи “експрес 500” із набором розривних куль, розрахованих на заряд в шість драхм”.

Чудова зброя, особливо на помірного звіра (скажімо, на круторогу, або шабельну, антилопу), і незамінна для самозахисту від ворогів на відкритій місцевості.

“Одна кіперівська рушниця-двостволка дванадцятого калібру, центрального бою, з обома стволами — чок”.

Згодом ця рушниця неабияк стала нам у пригоді при забезпеченні нас повсякденним харчем.

“Три магазинні гвинтівки системи “вінчестер” (не карабіни)”.

Це була наша запасна зброя.

“Три револьвери “кольт” із набоями крупного калібру”.

Отакий був наш похідний арсенал. Треба сказати, що зброя кожного класу була однієї системи і калібру, і тому ми могли обмінюватися набоями, що було дуже зручно і важливо. Я не вибачаюсь перед читачем, що, можливо, втомив його переліком таких подробиць, оскільки кожний досвідчений мисливець знає, наскільки важливим є вибір зброї для успіху експедиції.

Тепер переходжу до прислуги, яка повинна була нас