Копальні царя Соломона. Дочка Монтесуми - Генрі Райдер Хаґґард

— Сер Генрі, — відповів я, — повірте, я ніколи не мав більш щедрої пропозиції, і бідному мисливцю слід над цим розміркувати. Але мені ще не доводилося мати справу з такою значною справою. Мені потрібен час, щоб усе це обдумати як слід. Принаймні, я дам вам відповідь до нашого прибуття в Дурбан.

— Чудово, — відповів сер Генрі.

Я побажав їм доброї ночі і пішов до себе. Тої ночі мені снився бідолаха Сильвестр і розсипи алмазів.

Щоб дістатися морем від Кейптауна до Дурбана, потрібно чотири-п’ять днів: це залежить від погоди і швидкості судна. В Іст-Лондоні[28] спорудження порту ще не було завершене, хоча на це вже вгатили купу грошей. Отож, замість того, щоб причалювати до пристані в чудово обладнаному порту, про який давно продзижчали всі вуха, пароплави й досі кидають якір далеко від берега. Якщо море неспокійне, то часом доводиться чекати цілу добу, поки нарешті від берега зможуть відійти буксири зі шлюпками за пасажирами і вантажем. Але, на щастя, нам чекати не довелося. Коли ми підійшли до Іст-Лондона, море трохи штормило, але з берега одразу ж відчалили буксири з низкою незграбних плоскодонних шлюпок. З нашого пароплава абияк почали жбурляти в них пакунки з товаром, зовсім не зважаючи, що всередині — шерсть чи порцеляна — все летіло в одну купу. Стоячи на палубі, я бачив, як розбився вщент ящик з чотирма дюжинами шампанського, і іскристе вино бризнуло й запінилося по дну брудної вантажної шлюпки. Украй прикро було дивитися, як безглуздо пропадає стільки вина! Це швидко зміркували і вантажники-кафри в човні. Вони підхопили дві випадково вцілілі пляшки, відбили у них шийки і вижлуктали все до дна. Шампанське ударило їм в голову, і вони одразу ж сп’яніли. Цього кафри ніяк не сподівалися: страшенно перелякані, вони почали качатися по дну човна, галасуючи, що смачний напій — “тагати”, тобто зачаклований. Я втрутився в розмову і підтвердив, що вони випили найстрашнішу отруту білої людини і мають померти. Нажахані кафри налягали на весла і чимдуж гребли до берега. Я упевнений, що ніколи в житті вони не доторкнуться більше до шампанського.

Дорогою я думав над пропозицією сера Куртіса. Перші днів зо два ми не торкалися цього питання, хоча і були гуртом. Я розповідав серу Генрі та Гуду про свої мисливські пригоди, причому нічого не вигадував і не перебільшував, як зазвичай це робить дехто. Поважний мисливець не стане прибріхувати і плести нісенітниці. Життя підкидає часом такі пригоди, що куди там убогим вигадкам! Втім, моєї розповіді це не стосується.

Нарешті якогось чудового січневого дня (січень у нас — найспекотніший місяць) наш пароплав став підходити до Наталя, і ми просувалися уздовж його мальовничих берегів, розраховуючи до заходу сонця оминути Дурбанський мис. Цей берег із його червоними піщаними пагорбами і нескінченними яскраво-смарагдовими зеленими хащами, де ховаються краалі кафрів, дивовижно красивий. Хвилі набігають на прибережні скелі, здіймаються круто і з шумовинням опадають, полишаючи за собою білосніжну смугу піни уздовж всього берега. А які чудові краєвиди на підході до Дурбана! Упродовж віків бурхливі дощові потоки прорізали в пагорбах глибокі ущелини, і згодом вони стали руслами повноводих річок; з-поміж густих лісових хащів, що буйно розрослися, скільки сягне око, часом прозирають гаї хлібних дерев і плантації цукрової тростини. Зрідка серед цієї пишної зелені раптом визирне білий будиночок, що немов усміхається безтурботно-лагідній морській блакиті, додаючи особливої довершеності і домашнього затишку усій цій чудовій картині. Погодьмося, який би прекрасний не був пейзаж, він неодмінно потребує присутності людини. Можливо, мені так здається, бо я надто довго прожив у диких і безлюдних місцях і можу поцінувати блага цивілізації, хоча вона витісняє і звіра, і дичину. Райський сад був, звичайно, прекрасний і до появи людини, але я переконаний, що він незрівнянно виграв, коли в ньому стала гуляти Єва.

Але повернімося до розповіді. Ми трохи помилилися в припущеннях, і сонце давно вже сіло, коли ми кинули якір неподалік Дурбанського мису і почули постріл, що сповіщає місцевих обивателів про прибуття пошти з Англії. Відчалювати на берег було вже запізно; ми подивилися, як вантажать до рятувальної шлюпки пошту, і пішли вечеряти.

Коли ми знову вийшли на палубу, на морі вже простяглася місячна доріжка. Миготливі вогні маяка здавалися примарними в її сліпучому сяйві. З берега долинали п’янкі солодкі пахощі, які мені завжди нагадують церковні співи і місіонерів. Будиночки на Берейській набережній були яскраво освітлені. З великого бригу, що кинув якір поряд із нами, чулася музика, матроси горлали пісень, готуючись вийти в море. О, ці чудові тихі ночі, які зазвичай бувають у Південній Африці. Місяць накрив своїм сріблястим запиналом всю природу, і ця дивовижна ніч спустила на все живе і суще свої благословенні шати. Навіть войовничий бульдог, що належав одному з пасажирів, під впливом цієї урочистої тиші і спокою забув про своє бажання подратувати мавпу в клітці поблизу. Він лежав на порозі каюти і солодко хропів: мабуть, йому снилося, що він здолав мавпу, і тому був нагорі блаженства.

Наша трійця — себто сер Генрі Куртіс, капітан Гуд і я — всілися біля штурвала.

— Ну, містере Квотермейне, — порушив мовчанку сер Генрі, — обдумали ви нарешті мою пропозицію?

— Так, так! — приєднався і капітан Гуд. — Що ж ви вирішили? Сподіваюся, ви візьмете участь у нашій експедиції? Ми були б щасливі, якби ви погодилися супроводжувати нас не тільки до копалень царя Соломона, але повсюдно, де можна було б натрапити на сліди джентльмена на прізвище Невілль.

Я мовчки встав, підійшов до борту і став витрушувати люльку. Я зволікав, мені бракувало якоїсь дрібниці, щоб дійти остаточного рішення. Я завзято поринув у це дійство, а вони терпляче чекали. А коли зблиснула остання іскра, моє рішення раптом дозріло.