Атлантида - Девід Гіббінс
— На базі НАТО в Ізмірі я допитував підводника, що дезертирував з радянського Чорноморського флоту, — згадав Костас. — Інженер брав участь у підготовці найтаємніших глибоководних експедицій. Він стверджував, що на дні моря затонулі кораблі зберігаються просто чудово. Він показав мені фотографію, на якій можна побачити навіть людські тіла, муміфіковані солоним морем. Це одна з найбільш моторошних речей, які я бачив у житті.
— Дуже цікаво. Але ось це ще цікавіше.
У нижньому правому кутку екрана замиготіла червона лампа: супутникова система дала знати, що заданих координат досягнуто. Майже одночасно морське дно перетворилося на видовище настільки незвичайне, що вченим відібрало подих. Світло прожекторів підводного апарату відбиралося від комплексу низьких будівель, плоскі дахи яких переходили один в інший, як в індіанському селищі пуебло. Верхні та нижні поверхи були поєднані сходами. Усе вкривав шар намулу, схожий на попіл вулканічного виверження. Краєвид був сумний і похмурий, але серця дослідників радісно закалатали.
— Фантастика! — вигукнув Джек. — Чи можемо ми збільшити зображення?
— Я зупинив апарат там, де ми перебували вчора, коли я зателефонував тобі.
Маклеод перемкнув на ручне керування та повів апарат уперед, до отвору в одному з дахів. Обережно рухаючи джойстик, він заглибив апарат усередину та повільно повів камеру вздовж стін. Вони були прикрашені ліпленнями, ледь видимими в напівтемряві, — зображеннями якихось копитних із довгими шиями, можливо, кіз, а також левів і тигрів із простягненими лапами.
— Гідравлічний розчин, — пробурмотів Костас.
— Що? — неуважно спитав Джек.
— Це єдине можливе пояснення того, як ці стіни витримали тривале перебування під водою. Суміш мусить мати у своєму складі гідравлічну сполучну речовину. Відтак, давні будівельники мали у своєму розпорядженні вулканічний пил.
У віддаленому кінці підводної кімнати вони побачили фігуру, добре знану кожному студентові, що вивчає первісне суспільство: великі бичачі роги, з’єднані у формі букви «U», що стояли на якомусь постаменті, подібному до вівтаря.
— Без сумніву, це ранній неоліт. — У голосі Джека вчувалася палка зацікавленість. — Це хатній вівтар, дуже схожий на той, що був розкопаний понад тридцять років тому в селищі Чатал-Ґюк.
— Де? — поцікавився Костас.
— У центральній Туреччині, на рівнині Конья, приблизно в чотирьохстах кілометрах на південь звідси. Можливо, це найстаріше у світі місто з аграрним суспільством, що виникло десять тисяч років тому, коли люди щойно почали обробляти землю. Це місто — скупчення валькових хатинок із дерев’яними рамами, дуже схожих на ці.
— Дійсно унікальне місце, — промовила Катя.
— Було досьогодні. Наша знахідка все змінює.
— Але це ще не все, — сказав Маклеод. — Гідролокатор засвідчує, що подібні аномалії розташовані уздовж колишнього узбережжя всюди, де ми дивилися, приблизно на тридцять кілометрів у кожен бік. Такі поселення, великі чи малі, зустрічаються ледь не на кожному кілометрі.
— Неймовірно! — видихнув Джек. — Мабуть, ця земля була надзвичайно родючою, а відтак, більш населеною, ніж навіть найродючіші райони Месопотамії та східного Середземномор’я. — На його обличчі грала широка посмішка. Він позирнув на Маклеода: — Як експерт із глибоководних технологій ти сьогодні попрацював дуже й дуже плідно.
9
«Сі-Венчер», здіймаючи білу піну, летів від затопленої давньої берегової лінії на південь. Небо було чистим, але темні води Чорного моря дуже відрізнялися від глибокої блакиті Середземного, вже знаного дослідникам. Попереду височіли порослі лісом схили гір північної Туреччини, передгір’я Анатолійського плато, масиву, що обіймав собою значну частину Малої Азії.
Піднявши на борт підводний апарат, «Сі-Венчер» із максимальною швидкістю пішов у напрямку бази ММУ у Трабзоні, чорноморському порті, білі будівлі якого видніли на тлі південної берегової лінії. Катя активно використовувала можливість розслабитися, що вперше випадала їй після приїзду до Александрії три дні тому. У відкритому купальнику вона напівлежала в шезлонгу, і її довге волосся тріпотіло на вітрі. Через це видовище Джекові було важко зосередитися на темі їхньої бесіди із Костасом і Маклеодом.
Костас давав Маклеодові поради щодо нанесення на мапу підводного селища епохи неоліту: мабуть, після чудового відкриття мінойського підводного корабля Костас мав право давати подібні поради. Науковці вирішили, що «Сіквест» має якомога швидше приєднатися до «Сі-Венчера» в Чорному морі: з огляду на досвід команди судна та високотехнологічне обладнання на його борті це видавалося вельми доцільним. Із Карфагену вже відплив інший корабель, який мав заступити «Сіквест» у точці затоплення мінойского корабля.
— Після того, як рівень води в Мармуровому морі піднявся вище від дна Босфорської протоки, Чорне море прибувало зі швидкістю сорок сантиметрів на день, — намагаючись перекричати шум вітру, вигукував Костас, — населення узбережжя не могло цього не помітити. За декілька днів люди мали вже зрозуміли невтішні прогнози на найближче майбутнє.
— Це точно, — погодився Маклеод. — Поселення епохи неоліту розташоване на десять метрів вище від колишнього рівня моря. У мешканців був місяць на переселення, що пояснює відсутність хатніх речей в оглянутій нами кімнаті.
— А може, це був той самий описаний у Біблії потоп? — висловив припущення Костас.
— Міфи про потоп має кожна цивілізація, але більшість подій слід пов’язувати з річковими повенями, а не з якимись океанічними катаклізмами, — сказав Джек. — Раніше, коли людство ще не вміло будувати дамб та каналів, щоб у такий спосіб контролювати переміщення води, річкові повені траплялися набагато частіше.
— Завжди вважалося, що ця теорія проливає світло на історію епосу про Гільгамеша, — промовила Катя. — Приблизно у 2000 році до нашої ери оповідь про потоп було записано на двадцятьох глиняних табличках, знайдених під час розкопок в іракському місті Ніневія. Гільгамеш був шумерським царем міста Урук, що на березі Євфрату, — люди прийшли сюди у шостому тисячолітті до нашої ери.
— Не виключено, що джерело біблійного потопу було іншим, — додав Маклеод. — Експедиція ММУ здійснювала дослідження на середземноморському узбережжі Ізраїлю та виявила там докази присутності людей ще наприкінці льодовикового періоду, за часів великої відлиги, що розпочалася дванадцять тисяч років тому. У морі, за п’ять кілометрів від берегової лінії, ми знайшли кам’яні інструменти та інші сліди поселень мисливців і збирачів плодів епохи палеоліту.
— Чи ти вважаєш, що давні євреї зберегли спогади про ці події і відбили їх у Старому Завіті? — спитав його Костас.
— Така інформація може передаватися з вуст у вуста протягом тисячоліть, особливо якщо йдеться про замкнені суспільства. До того ж деякі з наших чорноморських землеробів, вигнаних морем, також могли оселитися в Ізраїлі.
— Згадаймо Ноїв Ковчег, — сказав Джек. —
