Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев

Калюжний кивнув. З таким заходом він був згоден.

— Нам вистачить для цього день-два, — провадив далі Чорноп'ятов. — Якими б обережними гітлерівці не були, стежачи за тобою, хлопці однаково їх «наколють». Не завтра, то післязавтра. А ти, щоб спантеличити їх, якомога більше вештайся серед людей, до яких ми не маємо ніякого відношення, розмовляй, завітай у гості до кого-небудь…

— Зрозумів, Григорію Опанасовичу, — кинув Калюжний.

— Добре! — підсумував Чорноп'ятов. — А зараз давай думати, що нам робити з пакетом.

— Я вже думав.

— Ну?

— Є вихід: послати людину з документами за лінію фронту.

— Так… Шмагати двісті кілометрів — це не абищо. Тут потрібен ходак, та ще й добрячий. Я про це теж думав.

— А більше нічого не придумаєш, — зауважив Калюжний.

— Так. Нічого, — повторив Чорноп'ятов і похитав головою. — Ти маєш рацію… Ех, Костю, Костю… Як нам скрутно без тебе, голубе… Якби ти тільки знав, хлопчику…

— І ще запитання, — перебив Калюжний, — де знайти такого хлопця, який би добрався до передової і перейшов на той бік?

— Та хлопець є, — промовив у роздумі Чорноп'ятов. — Хіба Сенька Кольцов не такий хлопець?

— Кольцов? — посміхнувся Калюжний.

— Авжеж!

— Такий, — згодився Калюжний. — Сенька полізе в пекло, тільки накажи. Але ж ти знаєш, чим він зайнятий?

— Знаю. Підбирає ключі до свого квартиранта-льотчика.

— Чого там підбирає, уже підібрав, — заперечив Калюжний. — Льотчик двічі возив його своєю машиною на аеродром.

— Здорово! — здивувався Чорноп'ятов.

— А ти ж як думав! Цей льотчик — командир загону.

— Бач! — дивувався Чорноп'ятов.

— Ось тепер і вирішуй. Якщо посилатимемо Сеньку, льотчика доведеться кинути.

— Доведеться, — непевно сказав Чорноп'ятов і додав: — Іншої людини нема. Я всіх перебрав. Так… А пробратися на аеродром — теж непогано…

— Ото ж бо й воно!

— Гаразд! — раптом рішуче сказав Чорноп'ятов і ляснув друга по плечу. — Почекаємо ці два дні, а коли з тобою виясниться, поговоримо з Кольцовим. Добре?

— Хай буде так.

— А зараз іди, — і Чорноп'ятов підвівся.

27

Пізно вночі телефонний дзвінок підняв з постелі начальника гестапо гауптштурмфюрера Штауфера. Він хутко схопився і взяв трубку.

— Так… Слухаю…

— Гість прибув, — пролунав голос заступника.

— Подробиці?

— Нічого не можу додати. Філін оце тільки подзвонив міським телефоном і в подробиці не вдавався. Це — приємна звістка, та є і неприємне.

— Ну, ну?

— Надійшла шифровка від бригаденфюрера. Викликає до себе з приводу тієї машини з кур'єром, хай їй чорт. Комендант роздзвонив на весь світ.

— На коли?

— Чотирнадцятого увечері треба в нього бути. Отже, вранці треба виїздити.

— Їдьте ви, — відразу вирішив Штауфер..

— Я? — здивувався заступник.

— Так, так. Поясніть бригаденфюреру, що виникла цікава комбінація, а крім того, я ж занедужав. А щодо машини скажіть, що ми вжили всіх заходів, які від нас залежать. І, до речі, натякніть, що коли з нас питають, то треба попереджати в таких випадках. Якби комендант не сказав, то ми й досі нічого не знали б про цього кур'єра. Розводити руками після того, як людина вже зникла — пізно. Треба раніше було думати. А на той випадок, якщо шеф… А втім дозвольте. Ви де?

— На службі.

— Ага… Я зараз приїду… Так, так… І про все домовимось. Пришліть машину… Скільки зараз на вашому?

— Початок третьої.

— Дурниця! Зараз я приїду.

28

Вдосвіта 12 червня за містом по шосе котився великий віз, запряжений бистрою молодою конячиною.

Конячка тюпала дрібною риссю, дзвінко вицокуючи підкованими копитами, а її господар, сутулий дідок в латаній-перелатаній сорочці, машинально помахуючи батогом, дрімав, пригрівшись на сонечку.

За бляшаними бідонами, в самому задку, звісивши ноги, примостилися Готовцев і Туманова.

Бідони глухо стукотіли, торохтіли колеса, можна було мирно розмовляти, не боячись, що дідок почує.

— Через годинку я вернуся, — попередив Готовцев.

— Гаразд. Я вийду вам назустріч.

— Почувайте себе як дома, — порадив Готовцев. — Головне, не думайте, що ви на окупованій території. Найгірше, коли починаєш про це думати. Зразу якась боязнь охоплює, весь час оглядаєшся, здається, що за тобою стежать… Я завжди намагаюсь не думати.

— Постараюсь і я, — запевнила його Юля і поцікавилась, кивнувши на дідка: — А він?

— А що він? Дурниці, його діло — сторона. Він із сусіднього села, працює по наряду від управи. Два тижні відробить — та й додому, Кого тільки він не перевозив за ці роки! Звик.

Розвідниця оглянулася по боках.

— Я тут зійду, — сказала вона.

— Уже? — здивувався Готовцев. — Ще далеко до шостого.

— А мені байдуже, — відповіла Юля. Готовцев гукнув:

— Дем'яновичу, чуєш, Дем'яновичу!

— Га? — обізвався візник.

— Зупини!

— Можна, — неохоче відповів дідок і спинив конячку. Вона повела косо оком, захропла, почухала голову об голоблю.

— Сестра хоче грибків пошукати, — пояснив Готовцев.

Дідок посміхнувся:

— Які зараз грибки! Рано для грибів…

Туманова прикусила губу і в душі вилаяла Готовцева. І треба ж отаке ляпнути! Сказав би вже «квіток нарвати».

Готовцев теж збагнув, що ляпнув. Але нічого не вдієш, він підморгнув і додав:

— Так уже їй хочеться… Ну й хай побродить. А як будемо їхати назад, ми її прихопимо. Тільки ти не заходь далеко, — попередив він Туманову.

Дідок помовчав і навіть не обернувся. Готовцев умостився на своє місце і наказав:

— Рушай, Дем'яновичу!.

Конячка смикнула і знову затюпала.

Юля навмисне зійшла тут. Підвода мала піднятися на невеликий горбок і спуститися у видолинок. За цей час можна буде ніким не поміченою повернути в потрібний бік і добритися до шостого кілометра.

Суворо й тихо було в лісі. Тишу порушувало лише ніжне перегукування птахів. Крізь крони дерев проглядало глибоке сонячне небо.

Туманова залишила тут вчора багато своїх міток: зарубки на стовбурах, надламану берізку, трухлявий пень…

Перш ніж підійти до тайника, де вона вчора сховала свій речовий мішок, Юля обійшла ліс навколо цього місця і, переконавшись, що їй ніщо не загрожує, спустилась в яму, утворену корінням зваленої бурею сосни.

Витягши блокнот, накидала телеграму, зашифрувала її. Поклала біля себе зведений пістолет, розгорнула рацію, одягла навушники і почала настроюватися.

Вона сиділа в ямі, обпираючись спиною об могутнє кореневище сосни, схоже на восьминога. Вистукавши свої позивні і не вловивши позивних армійського радіоцентра, вона прослухала перекличку по радіотелефону з полярниками, кілька пісеньок, переданих авіамаяком, настроїлась було на «Останні вісті», але тут почулися знайомі позивні сигнали.

Юля збільшила гучність, обмінялася вітанням з черговим оператором і почала передачу.

Спокійно вистукувала розвідниця знайомі знаки і раптом спинилася і аж здригнулася: щось сильно тріснуло. Не відриваючи руки від ключа, вона витягла шию і завмерла: