Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев
— Чого ви так задумались? — співчутливо запитав Готовцев. — Що вас непокоїть?
Туманова зітхнула, провела рукою по обличчю.
— Я планувала інакше.
— Нічого не, вдієш. Якби все залежало від мене…
«Звичайно, він правий, — міркувала Юля, — він робить так, як йому наказано, але від цього не легше. Отже, треба негайно залишити місто, пробратися до лісу і поінформувати Бакланова. А завтра ввечері можна вернутися в місто. Та в лісі й спокійніше, ніж отут. А взагалі складно…»
— Бачите, — зауважив Готовцев, — місто наше невелике. Тут кожна людина на приміті, і це змушує бути дуже обережним. Товариш Степан правильно робить: коли я зараз поведу вас до нього, це всім здасться підозрілим. Та й мало що може трапитися!..
Поки Готовцев говорив, Юля вже твердо вирішила: «Вернуся до лісу. Рацію поки що брати в місто не буду. Потім нею займуться товариші…»
— Ну що ж, — промовила вона, пориваючись встати. — Скажіть, де й в який час я побачу вас завтра?
— А… куди це ви? — сторопіло і з подивом запитав Готовцев.
— Піду за місто і пробуду там до вечора.
— Та що ви? Хіба я допущу? Добре діло! Хи! Приїхала сестра, а рідний брат виряджає її серед ночі. Тут і дурневі спаде на думку щось недобре.
— А що ж робити?
— Та нічого. Залишитеся в мене.
— До завтрашнього вечора?
— А чого ж? Ви не турбуйтесь. Тут краще, ніж в іншому якомусь місці, та й, крім того, ви ж моя сестра!
— Ну, а якщо мені треба вийти за місто? — посміхнулась Юля.
Готовцев помовчав трохи і сказав:
— Тільки не зараз, не вночі. Не моє діло розпитувати, що вас тягне за місто. Значить, треба. Але це рисковано й може викликати підозру не лише до вас, а й до мене.
Туманова вагалася. Доводи Готовцева звучали переконливо. Але думка про те, що вона більше доби не дасть звістки розвідвідділу, дуже непокоїла її.
Вона зітхнула і промовила:
— А все ж мені треба піти.
— Куди? Чого? — запально заперечив Готовцев. — Я не бачу в цьому ніякої необхідності. Та мені Степан голову відірве, якщо з вами щось трапиться.
— Нічого зі мною не трапиться, — заспокоїла його розвідниця. — Документи в мене в порядку, і я вільний птах.
Готовцев здивовано знизав плечима, задумався і, прийшовши, видно, до якоїсь думки, сказав:
— Не будемо сперечатися, сестричко. Зараз я вас нікуди не пущу. В цьому можете не сумніватися, а якщо вам так уже треба вийти за місто, то ви це зробите вранці. Отак. — І він ляснув рукою по своєму коліну. — Вам далеко йти, якщо не секрет?
Туманова подумала, що нічого страшного не буде в тому, якщо вона відповість на запитання правильно. І відповіла:
— Шість кілометрів.
Готовцев задумався, щось міркуючи і посмикуючи себе за край вуха.
— В якому напрямку?
— На Оршу.
— Прекрасно. Все зробимо як слід. Вранці я поїду на ферму по молоко і прихоплю вас. Висаджу, на шостому кілометрі чи там, де ви скажете, а по дорозі назад заберу вас. Матимете годину. Вистачить?
— Мабуть, — невпевнено відповіла дівчина.
Цей варіант був ніби компромісом і підходив їй. Вранці вона зв'яжеться з армійським центром і поінформує про все Бакланова.
— Домовились, — підсумував Готовцев і посміхнувся. — І вовки ситі, і вівці цілі. Старшого брата завжди треба слухатися. Відпочиватимете тут. Зачиніться зсередини і спіть на здоров'я! Сторожа я попереджу, а господареві поясню, що ви посварилися з моєю жінкою і додому йти не хочете.
— А він як, ваш господар, зговірливий? — поцікавилася Туманова, вже зовсім вирішивши послухатися поради Готовцева.
— Він дивак страшенний, — пояснив Готовцев. — З ним можна домовитися про що завгодно. Та хіба в цьому справа… Іноді задумаєшся, і так важко стане на серці, що завжди хочеться…
— Чого б це?
— Ну, як вам сказати… Степан вимагає, я виконую. Розумію, що й Степан не для себе старається… Заводжу дружбу з ось такими, як Ціглер, та і ще з деякими відвідувачами. Іноді й випити доводиться, а то ще й Радянську владу вилаяти…
Розвідниця засміялася: «Чиста душа цей Готовцев!»
— Це ж для справи. Як треба — то й «хайль Гітлер» крикнеш, — зауважила вона.
— Розумію, все розумію, — відповів Готовцев. — Але ось люди, наші, радянські люди, що живуть тут, не можуть цього зрозуміти, і пояснити їм цього не можна. Для них Готовцев — фашистський прихвостень, лакуза. Ярлик лакузи причеплять, ї буде він на шиї до самої могили теліпатися.
— Це вже занадто, — заперечила Юля. — Настане час, і все з'ясується.
— Гм… — посміхнувся Готовцев. — А як же все це з'ясується? Не так-то й просто, як вам здається. Адже людей не десяток і не сотня. Ціле місто. Ну добре прийдуть наші. Що ви накажете робити мені й Степану? Ходити по дворах і звітувати перед кожним, що ми, мовляв, ось які, а не такі, як ви думали?. Чи виступити на мітингу? Чи надрукувати наше фото в газетах? Га? Он воно яка річ, голубко… І думати про це важко.
Туманова мовчала, не знаючи, що відповісти.
— А взагалі, буде видно. — І Готовцев підвівся. — Горювати нічого. Не це головне. Ви їсти хочете?
— Не відмовлюся. З ранку в роті, крім морозива, ще й рісочки не було.
— Чого ж ви мовчите! — з докором промовив Готовцев. — Зараз я вам закручу таке порціонне, що слинка потече!
Він вийшов.
Юля помацала рукою ліжко і подумала: «Не такий чорт страшний, як його малюють».
26
Чорноп'ятов і Калюжний сиділи в цю пору в котельній на тапчані один біля одного.
— Ти розумієш мене? — промовив Чорноп'ятов.
— І розумію, і ні, — відказав Калюжний, супроводжуючи свої слова глибоким зітханням. — Мені ясно, що в нашому становищі все може статися, ми ж не в жмурки граємось. І тут я з тобою згоден. Але що мене запідозрили…
— Ну, а якщо? — перепинив його Чорноп'ятов.
— Кепсько. Тоді — кепсько.
— От про це я й кажу, — промовив Чорноп'ятов і обняв друга. — Я сам у це не вірю, Митрофане Федоровичу, розумієш — не вірю. Та що з цього?
Калюжний мовчав. Настала пауза, а потім знову заговорив Чорноп'ятов.
— Не будемо ворожити на пальцях. Краще вживемо заходів. Давай домовимося так: ти припиняєш зустрічі з своїми хлопцями. Зрозумів? Тимчасово. І попередь кожного із своєї групи, щоб вони по черзі стежили за тобою і твоїм домом. Адже нам важливо з'ясувати, стежать за тобою чи ні. Якщо ні, то нам