Митькозавр із Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
Чудова повість про безтурботне дитинство та неймовірні пригоди, що трапляються на кожному кроці.
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
МИТЬКОЗАВР ІЗ ЮРКІВКИ,
або ХИМЕРА ЛІСОВОГО ОЗЕРА.
* * *
НЕ ВЕЛИКА, ПРОТЕ Й НЕ ДУЖЕ
МАЛА ПОВІСТЬ, НАПИСАНА
СЕРГІЄМ СТЕЦЕНКОМ, СВІДКОМ
ТА БЕЗПОСЕРЕДНІМ УЧАСНИКОМ
УСІХ ПОДІЙ
РОЗДІЛ І
Зоологія і комахи. «Відпустіть нас до бабусі!»
Коли ми склали іспити і п'ятий рік навчання нарешті скінчився, на збори, присвячені цій знаменній події, прийшла і вчителька ботаніки Ірина Семенівна.
Після того, як усі вчителі виказали свої радісні сподівання з приводу нашого хорошого навчання і ще кращої поведінки в майбутньому і підбили не для всіх радісні підсумки за цей рік, слово взяла наша ботанічка:
— Любі дітки! — вона завжди казала «дітки» чи «діточки». — Ви вже учні шостого класу, з чим я вас вітаю і повністю приєднуюсь до тих хороших побажань, які ви щойно почули від присутніх тут педагогів. Хочу вам ще раз нагадати — учитися в шостому класі де в чому легше, а де в чому й трудніше, ніж у п'ятому. Ми з вами, зокрема, будемо вивчати зоологію, перейдемо до глибшого розуміння світу, що оточує нас.
Тут вона помовчала і мрійливо подивилась кудись у стелю. Той, хто не знав нашої ботанічки, міг би подумати, що цілісінькими днями ми тільки й сушили голови над тим, як би під її керівництвом ще глибше зрозуміти навколишній світ. Насправді ж ми мало любили ботаніку, та й не можу сказати, щоб і зоологія вигравала в нашій хлоп'ячій уяві привабливими веселковими барвами.
— Так от, любі діточки, — правила далі ботанічка, — для того щоб збудити вашу цікавість до нового предмета, щоб продовжити добру традицію наших старших класів, вам треба за літо зібрати колекцію комах.
— Ого, — перебив її Шумило, — та якщо всі школи візьмуться до цього діла, наступного літа вже не буде чого ловити.
— Невже ти залишишся таким самим і в шостому класі? — запитала вчителька, ніби вона сподівалась на щось інше. — А побоювання твої безпідставні. До речі, ви знаєте, що багатьох шкідників сільського господарства і зелених насаджень треба винищувати. Пам'ятаєте, я розповідала вам, як збирати таку колекцію? Тож тепер скористайтеся записами, як керівництвом до дії. Восени всі принесуть свої роботи до школи. Я їх заберу до зоологічного кабінету. Кращі підуть на шкільну виставку.
Тепер і я згадав стоси невеликих коробок із скляним верхом, що припадали порохом у кабінеті зоології.
— А можна вдвох збирати одну колекцію? — схопився з місця Митько.
— Можна, тільки щоб і видно було, що її робили двоє. Така колекція має бути більшою і кращою. Ти хочеш разом із Стеценком? — зиркнула на мене.
— Еге ж.
— То робіть, — зітхнула вчителька. — Тільки не так, як у минулому році.
Цим вона натякала на гербарій рідного краю, який треба було зібрати минулого літа. Тоді ми й не думали збирати його, а потім Митько таки знайшов якийсь гербарій, ми його підписали і здали, навіть не поцікавившись, що воно таке. А потім до школи прибіг старший Митьків брат, з голосним скандалом забрав той альбом і нам'яв Митькові вуха. Виявилося, що то гербарій зовсім не рідного краю, точніше, рідного, але не тутешнього, бо містив зразки рослин Далекого Сходу, по-друге, він належав навіть і не Митьковому братові, а котромусь із його приятелів.
А по-третє, з'ясувалося — приятель теж узяв його на два дні в себе на роботі.
— Чому тебе та колекція муляє? — запитав я Митька, коли йшли додому. — І звідки така зацікавленість?
— А ти не здогадуєшся?
— Ні.
— Ніскілечки?
— Та кажу ж, що не здогадуюсь.
— А тому, що тепер нас точно відпустять до моєї бабусі!
Тут слід зазначити, що ми з Митьком давно мріяли поїхати до Юрківки, села, де жила Митькова бабуся.
Не саме село вабило нас, — бо чи ж мало чудових сіл на Україні? Не зелень лісів, — бо майже щонеділі їздили ми з батьками під Бровари, Іванків чи Ірпінь; не гриби і не світанки над річкою, скажу навіть більше — не студене молоко в гладущику, щойно вийнятому з льоху. Ні! Кликало нас до себе привільне і незалежне життя. Кликало і вимахувало привітно рукою: «Ну ж бо, сміливіше. Я чекаю на вас!»
— Уявляєш собі? — казав Митько. — Ліс. Кругом ні душі. А в лісі озеро. А на березі курінь. А в курені — ми. А поруч багаття. І казанок із юшкою. І роби собі що хочеш. Хоч на голові стій. А кругом ні душі.
— Угу, — і собі облизувавсь я.
— З одного боку пляж, а з другого берег урвистий, травою поріс, кущами. І дерева, а до села кілометрів зо три, якщо не більше. А на багатті казанок із юшкою.
— Та ти вже казав про казанок.
— Ну то й що! Про приємне і казати приємно.
— А як бабуся не дозволить?
— Чия? Моя? Хе-ге, та ти її просто не знаєш! Бабуся — во! Ночувати, правда, може, й не відпустить, а так — скільки завгодно.
— От якби ще й ночувати, — зітхав я.
— Та стривай. Хай спершу хоч до села відпустять, а там видно буде.
Отож ми й докучали моїм батькам (Митькові були не проти), канючили мало не щодня:
— ВІДПУСТІТЬ, НУ ВІДПУСТІТЬ НАС ДО БАБУСІ!
Але батьки дуже сумнівались, чи піде це на користь у першу чергу самій бабусі, а потім уже нам.
— Уявляю собі, що вони там вироблятимуть, — хитала головою мама.
— Двоє лобуряк на голову старенькій жінці, — і собі докидав тато. І тільки моя бабуся підтримувала нас.
— Не такій уже й старенькій, — казала вона. — Ми з нею однолітки.
І тепер, коли я згадав про Митькову бабусю, то миттю повернув до друга своє, як то часто пишуть, «радісно-збуджене» обличчя.
— Ти гадаєш?
— Та я певен цього.
— Але чому?
— А де ж ми, на твою думку, будемо збирати отих любих хрущиків і метеликів? Щось давненько я вже не бачив у нашому місті довгоносиків і шпанських мушок. А ти? Може, ти знаєш, на якій вулиці вони оселились? Тоді нам не треба нікуди їхати.
Надія у вигляді колекції пройнятих шпильками жучків заграла перед моїми очима.
— Митьку, ти геній!
— Ну, не зовсім, — скромно потупив очі мій приятель, — але дещо