Митькозавр із Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
— Та хто його знає, може, це все неправда. Якось не віриться...
— Може, й бреше, — погодивсь Митько. — І звідки тільки тут цей бурштин?—підкинув угору і зловив жовтий камінець. — Як, він казав, те озеро зветься. Лос-Несс?
— Лох-Несс.
— Треба буде розпитати в когось із старших.
— Еге ж. А все-таки він непоганий хлопець.
— Здається, так.
З озера повіяло прохолодою...
В хаті подзвонювали шибки і склянки на печі. Фа-Дієз знову вступив у двобій з тромбоном, і оглушливі звуки розліталися по селу зграями наполоханих гав. Якщо вже я порівнюю звуки з цим птахом, то Фа-Дієзові ґави були, окрім усього, дуже обскубаними і потворними. Од них хотілося одмахуватись і бігти чимдалі.
Проте на деякі організми вони, мабуть, діяли позитивно. Саме цим я пояснюю народження в Митьковій голові ще однієї ідеї.
Митько порався коло нашої мізерної колекції (кілька жучків і метеликів ми таки вловили), а я вмостився на ліжку, накривши голову подушкою. Коли це чую — її оддирають від мого вуха.
Наді мною схилився Митько.
— Сергію, а якщо нам...
Ще один зойк нещасного інструмента заглушив Митькові слова.
— Що нам?
— Таки оселитися коло озера і самим простежити... за отим от...
— Так тебе бабуся і відпустить! Чекай!
— А якщо відпустить?
— Звичайно, це було б зовсім непогано! І ночувати там?
— Там. Адже Василь сказав, що воно тільки вночі вилазить. І курінь у нас такий, самим собі заздрити можна. Хоч зимуй там. Взяти з собою ковдри. Зараз же тепло.
— Еге ж, тепло. Це в хаті тепло!
— Та не замерзнемо. Не бійся.
— Я і не боюсь. А от бабуся...
— Беру її на себе. Хіба може бабуся чогось не зробити заради свого онука?
І він вибіг із хати.
Повернувся за п'ять хвилин. Радість переможця освітлювала його обличчя.
— Порядок! Спершу на одну ніч. А там видно буде.
РОЗДІЛ V
Я вкриваю себе ганьбою.
Великий зоолог
І ми рушили до озера.
Попереду весело вистрибував Митько, за ним із рядном і ковдрами човпав я. Клунок зв'язали один і домовились нести його по черзі.
— А якщо то й справді якийсь звір? — обернувсь до мене Митько. — От було б здорово! І ми першими його побачимо.
— Ну, побачимо, а далі? — я був настроєний скептично.
— Сфотографуємо!
— А далі?
— У школу знімок привеземо. Ото переполох зчиниться! Всі повмирають од заздрощів. Це не якісь там метелики.
— І ми тільки вдвох будемо на уроки ходити.
— Чому це?
— Усі ж повмирають.
— Ет, тобі аби смішки. Несерйозна ти людина. В ботанічки улюбленими учнями станемо, — мріяв він.
— І вона негайно пошле свого улюбленого учня на районну олімпіаду, на якій він урочисто завоює останнє місце, і одразу знову стане звичайним Дмитром Омельчуком, посередністю навчання та праці.
— Посередністю! — зобидивсь Митько. — У тебе в самого трійки з фізкультури. За минулий рік.
— А в тебе з малювання!
— Бо це ти мені в останньому малюнку дерева синім олівцем розфарбував, та ще й домалював невідомо що.
— А ти мене за ногу смикав, коли я на оцінку підтягувався.
— Ти поглянув би на себе! Жодного разу підтягнутись не зміг.
— Бо із сил вибився. А в тебе пика такого ж кольору, як і дерева, стала, коли ти той малюнок побачив.
Але тут ми обоє стали так сміятись, згадуючи вирази облич одне одного, що назрілий був настрій для сварки миттю щез.
— Давай я понесу, — примирливо запропонував Митько й завдав клунок собі на плечі.
Ми вирішили по черзі вартувати, щоб чудовисько зненацька не напало на нас чи хоча б не проґавити його, якщо воно здумає вилізти з води.
— Я піду посплю, — мовив надвечір Митько, — а о другій годині ночі зміню тебе.
— Як же ти прокинешся о другій? У нас навіть годинника немає.
— Годинник у кожної людини отут, — постукав себе Митько вказівним пальцем по лобі. — Потрібно тільки знати, як ним користуватися.
— І як?
— Дуже просто. Перед тим, як лягти, ти ходиш і весь час думаєш, можна і вголос казати: «Мені треба встати о другій, мені треба встати о другій...» Потім походиш трохи і знову: «Мені треба встати о другій...» І можеш спокійно спати. Але ще важливо не проґавити моменту. Бо десь за чверть до другої ти таки прокинешся, але якщо зразу ж не встанеш, то знов заснеш. Я завжди сам устаю, коли ми з татом кудись їдемо — чи по рибу, чи по гриби.
— А чому ж ти тоді до школи спізнюєшся?
— Я можу і не спізнюватись. Але цей метод діє краще, коли має статися щось незвичайне або дуже цікаве. Ну от як сьогодні. А до школи щодня ходиш; Зрозумів?
— Зрозумів.
— То вартуй, а я пішов спати.
— А якщо ти проґавиш отой момент, коли треба встати, мені що — до ранку сидіти?
— Не проґавлю, не бійсь. А взагалі, як набридне, то розбуди мене. — І Митько зник у курені.
Довго сидів я біля багаття і дививсь, як темрява полонить ліс. Вона випливала нечутно й вкрадливо з-поміж дерев, густішала, настоювалась на темнавих стовбурах, підступала все ближче й ближче. І вже тільки ти і багаття — живі істоти в мертвому царстві. Але ні, не мертвому: сюркне коник, задзижчить комар, і десь близько, та не видно де, бідкається-жалкує за згаслим днем нічна птаха:
— Ов-ва-а! Ов-ва-а!
Запала тиша. Стало моторошно. «Ну чого ти!» — втішала думка серце, але воно не слухалось, билося дужче. Я підвівся і знічев'я почимчикував до води. Заспівати б якоїсь, бо надто вже тоскно.
Ми йшли крізь гуркіт канонади,
Жах смерті нам в очі глядів, —
почав я несміливо й озирнувсь: нічого підозрілого. Тоді вже бадьоріше продовжив:
Ми йшли боронить барикади
Спартаківців — смілих борців.
Я натхненно проспівав пісню до кінця, але боязнь не зникла. Тоді я виконав іще «Путь далёк у нас с тобою» і «Мы конница Будённого», — чомусь мені в голову лізли саме військово-патріотичні пісні, — та острах не полишав мене.
Сміло у ногу рушаймо, —
зробив я останню спробу одігнати його геть, але