Митькозавр із Юрківки - Ярослав Михайлович Стельмах
— Єсть! — вдоволено скрикнув Митько, засовуючи її в мішок, і тут же загорлав: — Ой-ой-ой! Вона ще й дзьобається!
— Ну от бачиш, — співчутливо сказав я. — А якби коза? Ото б намучились!
— Та й то, — відповів Митько. — Бери лопату, і ходімо мерщій, поки ніхто не бачить. Та зерна прихопи.
Ще здалеку ми помітили на майдані перед школою якусь метушню. Дівчатка й хлопці нашого віку у білих сорочках і піонерських галстуках бігали, грали в квача, сміялися, щось кричали — галас стояв неймовірний, ну точно такий, як у дворі нашої школи на перерві.
— Бач, — мовив я, — мабуть, піонерський збір.
— Привіт, хлопці! — од гурту до нас біг Володька. — Ви куди зібрались?
— У ліс, погуляємо трошки, — відказав Митько.
— А що то у вас? — кинув цікавий погляд на мішок.
— Курка, — відповів я. — Наша, — додав швидко, — цебто бабусина.
— Ми дослід ставимо, — заговорив поквапно Митько. — Вчимо її орієнтуватись на місцевості.
— А навіщо? — здивувавсь Володька.
— Можливо, це матиме велике значення в майбутньому, позначиться на розвиткові птахівництва.
— Ми доповідатимемо про наслідки в нашому зоологічному гуртку, — додав я.
— Ти диви! А ви не могли б зробити доповідь і в нашій школі? У нас теж зоогурток є.
— Ні-ні, — похитав головою Митько. — Це поки секрет. Ще рано розголошувати.
— Володько! — гукнула від школи незнайома нам дівчинка. — Швидше! Вже їдемо!
їй щось сказала подружка, обоє розсміялися, і перша докинула:
— І хлопців бери!
— Ай справді, — зиркнув на нас Володька. — Може почекає ваш дослід деньочок? Поїхали з нами! По місцях бойової слави. А?
— Як, Митю? — повернувсь я до друга.
— Та ні, — нехотя відповів той. — Ми не можемо...
— Я розумію, це ж для науки, — мовив Володька. — Ну то приходьте іншим разом: у футбол зіграємо, пінг-понг, у нас і оркестр є, і трактор вчимося водити, можна і вам буде спробувати, і помідори найкращі в області, і ще знаєте скільки...
— Володько! — покликали знову. Захурчав мотор.
— Приходьте! Обов'язково! — крикнув уже на ходу.
За мить машина рушила, і він помахав нам із кузова рукою.
Веселі обличчя проїхали повз нас. Усе далі й далі...
— Ех, — стенув я досадливо плечима. — От у людей канікули! А ти казав: «То город сапають, то по господарству». Возися тут з цією куркою. Все через тебе...
Я глянув на Митька і замовк. Він сумно дививсь услід машині. Тоді перевів погляд на мене:
— Ну й треба було їхати! Чого ж ти не поїхав? Біжи, доганяй! Ми ж із тобою іграшками бавимося!
Він сердито попрямував дорогою. Секунду я постояв сам, тоді кинувсь навздогін:
— Що ти, Митю... Ми ж удвох... Ти вже вибач. От захотілося тільки...
— Та нічого, — подобрішав друг. — Думаєш, мені не захотілося? У кузові, з вітерцем! Ще й як!
— Справді?
— Чекають нас великі справи! — замість відповіді продекламував мій друг і штовхнув мене під ребра.
І враз ніби одлягло од серця. Я перекинув лопату через плече й бадьоро закрокував поруч.
— Ну що, Митю, може, вистачить? — я стояв по пояс у щойно виритій ямі і втирав чоло.
— Та де там вистачить. Йому звідси вилізти — все одно, що тьху! До речі, оті варани, що я тобі казав, що вони навіть на нижні гілки дерев залазять і хапають мавп.
— Нічого собі новину ти приберіг, — пощулився я. — Заспокоїв. Що ж нам тепер, десь у верховітті жити? Гніздо собі, може, звити чи дупло видовбать?
— Та він на людей побоїться...
— Побоїться! Бачив, лапища які. Та йому людину ковтнути, що собаці гавкнуть. А до нас хто в курені жив? — промайнув у мене жахливий здогад.
— Звідки я знаю. Може, турист який.
— А де ж він тепер?
— Де! Додому поїхав!
— Додому! А може, — важко сковтнув я, — воно його з'їло.
— З'їло? — злякавсь Митько. — Що це ти верзеш? Хто тобі сказав? Невже, думаєш, і справді... А що, — опустивсь на землю. — Може, й так... А речі? Речі хоч які лишились би. Не могло ж воно його разом із речами!
— Були речі, — промимрив я, відчуваючи, як сорочка липне до спини. — Сандаля. Отут же, біля куреня, лежала.
— Сандаля? Чому ж ти мовчав?
— А що мені було — кричати на весь ліс? Теж мені знахідка!
— І куди ти її подів?
— У вогнище вкинув. У перший же день. Вона ще так кадила добре від комарів.
— Ай-я-яй! — мало не застогнав мій друг. — Спалив речовий доказ! Оце, може, й усе, що від людини залишилось. Хоч би пам'ять рідним була.
— Дуже б вони тішилися тією пам'яттю.
— Черства ти людина! Егоїст! А якби тебе з'їло, то твоя мама й сандалі була б рада.
— Та цур тобі, Митю! Що ти кажеш таке?
— А що, — розпалювавсь ще більше Митько. — Рада була б!
— Та стривай!.. Щось ти вже сильно, теє, перегнув.
— Чому перегнув? Приїхав якийсь науковець, професор, а то й акедемік. А може, просто ентузіаст-природолюб. Теж дізнався, що в озері хтось живе, й вирішив спостерігати, як і ми. Збудував курінь, сів відпочити, помилуватися природою, скинув одну сандалю, а тут воно його — хап! І готово.
— Еге, бач, як воно обертається, — роздумливо подав голос я. — Хоча ні, Митю, ні. Якби тут людина пропала, то вже й шукали б її усі, і міліції понаїхало б. А нас і на гарматний постріл сюди не підпустили б.
— Авжеж, — зрадів Митько. — Та цього просто не може бути. Давай я тебе зміню.
Я охоче виліз із ями й подав лопату другові.
Роботу закінчили аж надвечір, бо Митько наполіг, щоб вибрану землю однести геть, «інакше воно здогадається, що, раз є купа землі, мусить бути і яма».
— Ху, ну й ну, — стомлено хитав я головою, дмухаючи на стерті долоні.
— Ямка — будь здоров! Хоч слона лови. От іще кілка