Голубий пакет - Георгій Михайлович Брянцев
Туманова мовчала, сумно дивлячись на букетик рідних лісових квітів, що стояли на сейфі. Як вони сюди потрапили? Чого? Чи це сентиментальність, яка живе поряд з витонченою жорстокістю?
А Штауфер вів далі:
— Я знаю, що ви мені заперечите: «Не так важливо, що я вмру. Важливо те, що в народі про мене залишиться пам'ять». Що ж, я вам відповім: безглуздо! Навіщо мертвому пам'ять про нього? Що з того, що хтось там і колись там, у хвилину доброго настрою, згадає про вас через сто чи тисячу років? Або про мене, або ось про нього. — Штауфер кивнув у бік гестапівця в цивільному. — А нам яка користь від цього? Мертвому нічого не потрібно: ні згадки про нього, ні слави, ні почесті, ні любові. Все це для живих. І якщо живі іноді так багато говорять про мертвих, пишуть про них, то вже, повірте мені, робиться це тільки тому, що вигідно для самих живих. Ви можете сказати й інше: я, мовляв, померла, але не виказала таємниці. Теж безглуздо. Таємниця в наш час — поняття умовне. Якщо нею володіє кілька осіб — це вже не таємниця. А вашою таємницею володієте не ви одна. Задзвонив телефон.
Штауфер потягнувся рукою, зняв трубку, назвав себе і перекинувся з кимось малозначними фразами.
— Продовжимо, — звернувся він до Туманової. — Вам ясна моя думка?
— Цілком, але не ясно, навіщо це все?
— Я залюбки поясню: нам шкода вас. Ми естети, нам шкода занапастити молоде життя, знищити прекрасне. Я схильний думати, що вас може ждати щось інше, ніж смерть. Ви не знали, куди вас заведе доля. І ви через молодість, через упертість не хочете врятувати себе. Ми стараємося зробити це за вас…
— Не варто, — перебила його Туманова. — Про себе я подумаю сама.
Штауфер замовк і встав. Він вичерпав себе, та й терпець уже уривався. Він не любив вести отаких люб'язних і абстрактних розмов, вважав їх особливо важким і тонким прийомом і вдавався до них рідко. В ньому закипала скажена лють.
Що робити? Вона, звичайно, нічого не скаже. Ніякі сентиментальні бесіди її не розжалоблять. З нею треба діяти інакше: бити, різати, колоти, пиляти, пекти! От тоді вона, можливо, заговорить. Можливо! Але можливо, й не заговорить. На цій землі йому не раз траплялися люди, які поводилися так само, як і вона.
А як прикро! Все задумане валиться, як картковий будиночок! Зіпсовано таку гру, таку комбінацію! І все через одного молокососа, будь він тричі проклятий!
Штауфер пхнув ногою стілець, і той відлетів до стіни.
— Ми знаємо все! — ледве не закричав він. — Знаємо, що пробралися ви сюди не без допомоги командира партизанського загону Новожилова, що він заздалегідь попередив декого про вашу появу, що ви знаєте нашу мову і не від того, щоб влаштуватися в місті.
«Що таке? — дивувалася в думці Юля. — Який партизанський загін? Який Новожилов? Навіщо мені влаштовуватись? Чи він провокує?»
— Не будете ж ви заперечувати це? — запитав Штауфер.
— Нікому не заборонено фантазувати, — відповіла Туманова.
— Ах, он як… — спалахнув Штауфер. — А чого ви заходили в офіцерське кафе? В «Глобус»?.
— А хіба туди входити заборонено? — поцікавилась Юля.
— Але ви, ви чого заходили?
— Так, як і всі…
Швидка конвульсія пробігла по обличчю Штауфера, м'язи пересмикнулися.
— Ви знайомі з поваром Готовцевим?
— Ні! — відповіла Туманова і тут-таки з тривогою подумала, що попала під нагляд, видно, не в лісі, а ще раніше, у місті. Інакше він не спитав би про Готовцева. Але тут одразу згадала про документи, свої документи, які потрапили до рук гестапівців. Згадала і зрозуміла, що накликала халепу і на Готовцева.
Штауфер розсміявся дрібним, заїкуватим сміхом, майже не розтискаючи тонких блідих губ. Сміх булькав у нього глибоко всередині.
Він підійшов до стола, взяв паспорт і прочитав уголос:
— «Готовцева Валентина Семенівна», — і повернувся в бік гестапівця в цивільному: — А його як?
— Готовцев Данило Семенович, — відповів той.
Лише тепер Туманова глянула на цивільного. Це був широкоплечий чоловік років тридцяти, з пишною золотистою шевелюрою. На ньому коричньовий піджак в «ялинку», комірець світлої сорочки бездоганно випрасуваний, галстук дбайливо пов'язаний.
Штауфер читав далі:
— «Народилася в селі Клявдино, Чернівецького повіту…»
— І Готовцев звідти ж, — додав гестапівець у цивільному.
— А ви його не знаєте? — з невинною посмішкою запитав Штауфер.
— Я вже відповіла.
— А як же документи? Як це розуміти?
— Як хочете, так і розумійте.
— Може, вам пам'ять зраджує?
— Який же ви нетямущий, — стомлено зауважила Юля. — Я ж кажу вам вашою мовою!
— Але, може, Готовцев вас знає? — вів далі своє Штауфер.
Туманова промовчала. Зародилась тривога: невже вони арештували Готовцева?
— Мовчите? Ви про це не подумали?
— І думати не хочу.
— А що як він вас знає? Якщо сестра забула свого рідного брата, то, може, брат не забув сестру? — Штауфер обійшов письмовий стіл і натиснув ногою на кнопку дзвінка, вмонтовану в підлогу. Вернувшись, він продовжував: — Ваш брат не дуже далеко звідси. Ви даремно так упираєтесь. Це вже всупереч