Знак Хаосу - Роджер Желязни

Не знаю, скільки часу знадобилося їй, щоб прорвати фінальну Вуаль. Зусилля її стали позачасовими і мене самого захопила ця тривала мить. Вона стала палаючим рухом, огортаючий її німб висвітлював всю камеру, немов гігантським блакитним факелом.

А потім вона пробилася і вийшла на ту фінальну коротку дугу, останні три кроки по якій цілком могли вважатися найтяжчим відрізком шляху у всьому Лабіринті. Як раз перед точкою виходу зустрічаєш якийсь свого роду психічний поверхневий натяг, що з'єднується з фізичною енергією.

Знову мені подумалося, що вона зупинилася, але це тільки здалося. Було так само, як ніби дивитися на того, хто займається Тай-чи — ось на що була схожа хвороблива повільність тих трьох кроків. Але вона завершила один, пішла знову. Якщо останній крок не вб'є її, то вона стане вільна і незалежнана. Ось тоді ми і зможемо поговорити.

Та остання мить все тривала і тривала без кінця. Потім я побачив, як її нога рушила вперед і покинула Лабіринт. Незабаром послідувала і інша нога. І вона встала, важко дихаючи, в центрі.

— Вітаю! — Крикнув я.

Вона слабо махнула правою рукою, одночасно лівою допомагаючи собі розліпити очі. Ось так вона і простояла більшу частину хвилини і той, хто пройшов Лабіринт, розуміє це почуття. Я більше не окликав її, а надав оговтатися, давши їй можливість насолодитися своїм тріумфом в тиші.

Лабіринт, здавалося, палав ще яскравіше, як часто з ним буває відразу після проходження. Це надавало гроту казковий вид — суцільно блакитний колір і тіні — і робило дзеркалом поверхню того маленького ставка, де плавали сліпі риби. Я спробував вгадати, що означає цей акт для Корал, для Амбера…

Вона раптово випросталась.

— Я буду жити, — оголосила вона.

— Добре, — відгукнувся я. — У тебе тепер є вибір.

— Що ти маєш на увазі? — Не зрозуміла вона.

— Ти тепер вільно можеш наказати Лабіринту перенести себе куди завгодно, — пояснив я. — Тому ти можеш просто звеліти йому перенести себе до мене. Або можеш позбутися від сходження по сходах, наказавши перенести в свої покої. Як би мені не подобалося твоє товариство, я порекомендував би тобі останнє, оскільки ти, ймовірно, порядком втомилася. А потім можеш поніжитися в приємній теплій ванні і, не кваплячись, одягнутися до обіду. Я зустрінуся з тобою в їдальні. Йде?

Я побачив, що вона з посмішкою похитала головою.

— Я не збираюся даремно витрачати подібну можливість, — заявила вона.

— Слухай, мені знайоме це відчуття, — став умовляти я її. — Але, по-моєму, тобі слід приборкати себе. Кидатися чорт знає куди може виявитися небезпечним, а повернення може виявитися складним, так як у тебе ще немає ніяких навиків ходіння по Відображеннях.

— Це ж просто всього лише залежить від волі і бажання, чи не так? — запитала вона. — Ти ніби як накладаєш по ходу образи на навколишнє обстановку.

— Ця справа більш хитра, — уточнив я. — Потрібно навчитися використовувати в якості відправних точок певні обриси місцевості. Зазвичай перша подорож по віддзеркаленню здійснюють з людиною, що володіє досвідом…

— Гаразд, я отримала уявлення.

— Недостатнє, — заперечив я. — Уявлення — це добре, але є і зворотній зв'язок. Коли це починає діяти, у тебе з'являється певне почуття. Цьому не можна навчити. Його потрібно випробувати. І до тих пір, поки у тебе не буде впевненості в ньому, потрібно, щоб поруч був наставник.

— Здається, — метод проб і помилок цілком підійде.

— Можливо, — погодився я. — Але що, якщо ти виявишся в небезпеці? У цей момент буде до біса непідходящий момент, щоби вчитися…

— Гаразд. Твій аргумент переконливий. На щастя, я не збираюся робити нічого такого, що поставить мене в таке становище.

— А що ти збираєшся робити?

Вона випросталась і зробила широкий жест рукою.

— З тих пір, як я дізналася про Лабіринт, я завжди хотіла дещо спробувати, якщо дійду до нього, — повідомила вона.

— І що ж саме?

— Я маю намір попросити його послати мене туди, куди мені слід відправитися.

— Не розумію.

— Я маю намір надати вибір Лабіринту.

Я похитав головою. — Він так не діє, — повідомив я її. — Йому потрібно віддати наказ переправити тебе.

— Звідки ти знаєш?

— Просто він діє саме так.

— Ти пробував коли-небудь зробити те, про що я кажу?

— Це було б марною тратою часу. Слухай. Ти говориш так, немов Лабіринт розумний, здатний сам прийняти рішення і виконати його.

— Так, — відповіла вона. — І він повинен знати мене досить добре після того, що я тільки що зазнала при ньому. Тому я маю намір порадитися з ним і…

— Почекай.

— Так?

— У тому малоймовірному випадку, якщо що-небудь станеться, як ти збираєшся повернутися?

— Пішки, треба думати.

Значить, ти визнаєш, що щось може статися? — Так, — допустив я. — Цілком можливо, що в тебе є неусвідомлене бажання відвідати якесь місце і що він прочитає це і пошле тебе туди, немовти ти віддала йому наказ переправити тебе. Це не доведе, що Лабіринт розумний — тільки те, що він чутливий. Ну, а якби я стояв там, то побоявся б йти на такий ризик. Що, якщо у мене є невідомі мені схильності до самогубства? Або…

— Ти тягнеш час, — сказала вона. — Ти дійсно тягнеш час.

— Я просто раджу тобі зіграти напевно. У тебе ціле життя попереду. Часу на дослідження вистачить. Було б нерозумно…

— Досить! — Відрізала вона. — Моє рішення прийнято, і вся розмова. Воно здається мені вірним. До побачення, Мерлін.

— Почекай! — Знову крикнув я. — Гаразд. Зроби це, якщо вже тобі приспічило. Але дозволь спершу мені дещо тобі подарувати.

— Що?

— Засіб успішно вибратися з великої халепи. Ось.

Я дістав свої карти і здав власний Козир. Потім відстебнув з пояса кинджал у піхвах. Я намотав свою Карту на руків'я, перемотав її носовою хусткою.

— Ти маєш уявлення, як користуватися Картою?

— Просто пильно дивишся на нього і думаєш про ту людину, поки не виникне контакт, чи не так?

— Зійде, — сказав я. — Ось мій. Візьми його з собою. Виклич мене, коли захочеш повернутися, і я проведу тебе назад.

Я кинув кинджал над Лабіринтом, кидком знизу вгору. Вона легко спіймала його і повісила на пояс з іншого боку від свого.

— Спасибі, — подякувала вона, випрямляючись. — Гадаю, тепер можна спробувати?

— Якщо вийде, не затримуйся надовго. Гаразд?

— Гаразд, — відповіла вона і закрила очі.

Мить по тому вона пропала. О-го-го!

Я підійшов до краю Лабіринту і потримав над ним долоню до тих пір, поки