Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
— І ти прийшов до неї, до її старого будинку, вірячи, що Маретта вбила Кедсті! Важко в таке повірити. А ще… — на його обличчі несподівано проступила скорбота, майже біль — і Кент, простеживши за його поглядом, зрозумів, що той дивиться на великий кам’яний камін у кінці кімнати.
— Це він, О’Коннор, розплутав справу взимку, — мовив чоловік через силу. — Я маю тобі все розповісти, перш ніж ти побачиш її знову. Ти повинен зрозуміти. Не варто змушувати її саму розповідати про це. Отже, слухай…
Кент підійшов до каміна слідом за ним. З полиці над каміном Мактриґґер узяв фотографію і передав йому. Це був портрет чоловіка з непокритою головою, який стояв просто неба, осяяний сонцем.
Тихий зойк злетів з губ Кента. Цю велику сіру людську примару він бачив у спалаху блискавки тієї ночі з вікна свого сховку в бунгало Кедсті.
— Мій брат, — сказав Мактриґґер, долаючи грудку в горлі. — Я любив його. Цілих сорок років ми були добрими друзями. І Маретта була нашою дівчинкою, його й моєю. Це він… убив… Джона Барклі.
А тоді, зробивши паузу, щоб збороти тремтіння в голосі, Мактриґґер додав:
— І це він… мій брат… убив інспектора Кедсті.
На кілька секунд між ними повисла мертва тиша. Мактриґґер не дивився на Кента, натомість не зводив очей із каміна. А тоді сказав:
— Він убив тих людей, але це було не вбивство, Кенте. Я не можу це так назвати. Це було правосуддя, самовільне, без втручання закону. Якби не Маретта, я б тобі цього не розповідав — принаймні не найжахливішу частину. Мені не подобається знову викликати в пам’яті цей спогад… Це сталося багато років тому. Тоді я ще не був одружений, але мій брат був старший за мене на десять років і мав дружину. Думаю, що Маретта кохає тебе так сильно, як Марі кохала Дональда. А кохання Дональда було ще сильнішим. Це було обожнювання. Ми втрьох приїхали й оселилися на новій землі серед гір, ще до відкриття золотих родовищ у Доусоні й Бонанзі. Це була дика земля, первісна земля, і жінок там було небагато, але Марі обрала поїхати з Дональдом. Вона була красуня, з волоссям і очима, як у Маретти. Це й стало причиною трагедії.
Не буду розповідати тобі подробиці. Вони жахливі. Це сталося, коли ми з Дональдом були на полюванні. Троє людей — білих людей, зауваж, Кенте: БІЛИХ ЛЮДЕЙ — прийшли з півночі й зупинилися у нашій хижці. Коли ми повернулися, то ледь не збожеволіли від того, що побачили. Марі померла на руках у Дональда. І полишивши її там, саму, ми вирушили по слідах цих білошкірих тварюк, що занапастили її. Лише снігова буря врятувала їх, Кенте. Коли вона почалася, їхні сліди були ще зовсім свіжі. Якби вони протрималися хоч дві години, я теж став би вбивцею.
З того дня ми з Дональдом стали мисливцями за втікачами. Ми дослідили, звідки прийшли ці троє недолюдків, і з’ясували, хто вони. За два роки Дональд знайшов одного з трійці на Юконі, і, перш ніж убити, змусив його підтвердити імена двох інших. Це були довгі пошуки, Кенте. Вони тривали тридцять років. Дональд старішав швидше, ніж я, і з часом я зрозумів, що розум його похитнувся. Він міг піти з дому на кілька місяців, завжди на пошуки тих двох. Минуло десять років, і ось одного дня посеред зими ми натрапили на будиночок, мешканців якого вразила епідемія віспи. Це був дім П’єра Редіссона і його дружини Андреа. Обоє були мертві. Але лишилася живою маленька дитинка, майже грудне немовля. Ми з Дональдом забрали її. Ця дитина була — Маретта.
Досі Мактриґґер говорив, майже не змінюючи тону голосу й не підіймаючи очей від попелу в каміні. Але зараз він несподівано подивився на Кента.
— Ми від початку обожнювали її, — мовив він хрипким голосом. — Я сподівався, що любов до неї врятує Дональда. Певним чином так і сталося. Але це не зцілило його від безумства, від жаги помсти. Ми перебралися далі на схід і знайшли цю чудову долину й золоту жилу, не зайняту іншими людьми. Тут ми побудували дім, і я ще більше сподівався, що велична краса цього нового відкритого нами світу допоможе Дональду все забути. Я одружився, і моя дружина полюбила Маретту. У нас народилася дитина, потім ще одна, але обоє померли. Відтоді ми ще більше прив’язалися до Маретти. Анна, моя дружина, дочка місіонера і змогла дати дівчинці певну освіту. Ти побачиш, що в цьому домі повно всіляких книг, підручників, нот. Але настав час, коли ми вирішили, що маємо відправити Маретту в Монреаль. Це розбило їй серце. А тоді… за довгий час після того…
Мактриґґер зробив паузу, дивлячись Кенту у вічі.
— А тоді… одного дня Дональд повернувся з Доусон-Сіті, страшний у своєму безумстві, і сказав нам, що знайшов тих покидьків. Один із них був Джон Барклі, багатий деревопромисловець, а інший був Кедсті, інспектор поліції в Пристані Атабаска.
Кент не намагався заговорити. Словами неможливо було передати його подив від почутого. Ця ніч була для нього ніччю суцільних потрясінь: спочатку він дізнався, що Маретта жива, потім — що він, Джим Кент, більше не в розшуку, і це О’Коннор, його давній приятель, докопався до правди. Його губи пересохли, і він просто кивнув, заохочуючи Мактриґґера продовжувати.
— Я знав, що станеться, якщо Дональд піде по слідах Барклі й Кедсті, — сказав старший товариш. — І втримати його було неможливо. Він був божевільний,
