Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

— Я з К—києва.

Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.

— Чому ж ви, ясний пане…

Муса зрозумів, про що хотів запитати грек. Чому він, родом з Києва, не є християнином?

— П—про ц—це д—довго г—говорити, т—та й… Н—ну, і щ—що ж—ж д—далі?

— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять… Ах, яка це дівчина! Софія звуть її… Очі її…

Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.

Йому раптом здалося, що лежить він під березою в лісі й дивиться в рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листям.

Ах, як давно Мусій не був удома, у своїх рідних Лозівцях. Ріка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатись. І справді, в лісі жили розбишаки. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної охорони розбишаки були страшні.

Тяжко приневолював граф та його підслужники лозовецьких селян. І Мусіїв батько Богдан Ціпурина гнув свою спину на зайд—ляхів.

Було в Богдана та Одарки Ціпурин двоє синів — Мусій та Яремко. Яремкові зараз тринадцять літ. А коли востаннє бачив його Мусій — зовсім ще дитинча було. А проте — вперте, буцмате, сердите й розумне. Ішли повз графський палац — став Яремко якоїсь пісні задиристої виспівувати. Каже йому Мусій: тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києві наслухався.

А Яремко: буду — і все. Графові на зло.

— Розбишака росте! — хитав головою старий Ціпурина. — На палі сидітимеш, хлопче, — згадаєш мої слова.

— Ха—ха—ха! — у відповідь.

Батько — ложкою по лобі:

— Я тобі дам: ха—ха—ха! Он дивись на Мусія: який чоловік із нього виріс! А з тебе що буде, коли у тебе в голові аж гуде?

— А він заїкається! — знов же Яремко.

Хрясь! Аж ложка зламалася.

Мати:

— Та хіба можна так над дитиною збиткуватися? Дурня з нього зробиш!

Випнулись на лобі Яремковому дві гулі—моргулі, як роги стирчать. Сипнуло іскрами солоними з очей просто в борщ. А проте:

— Я ось піду в козаки, то я вам, батьку, ще голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися… Отакий парубійко. Усе — навпроти!

Коли то його Мусій знову побачить? Коли побачить батька—матір, землю рідну?

Не Мусій він уже — Муса, а от тягне до тих беріз у лісі, до рідного борщу, до річки Унави, до Лозовець рідних, наймиліших…

А Київ, Київ!

Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей — голодранець з—під Фастова) ходили по горах київських, там, де Андрій Первозванний колись ходив, зорі роздивлявся, вітри дніпрові грудьми ловили. Сказав якось Мусій Клюсикові про дівчину кохану — блиснув очима Тиміш, зуби вишкірив:

— Негоже про бабів думати! Треба думати про Січ! Ось закінчу науку й на Січ подамся.

— Будеш розказувати хлопцям про Агіса, спартанського царя? — всміхнувся Мусій.

— А що? — аж спалахнув Клюсик. — Той Агіс був розумний чолов'яга. Він казав, що не треба питати, скільки ворогів, а де вони… Ти мені, Мусію, не переч. Світу побачу — ого—го! Й на Січі моя наука людям потрібна буде більше, ніж тут. Тут учиш—учиш, як треба любити рідний край, а люди назавтра вже й забули й по—польському цвенькати починають. А там — орли! А ти сиди тут — молись у монастирі та про дівок мрій. Та черево відрощуй. А ми не такі. Едімус, ут вівамус, нон вівімус, ут едамус.[83]

Махнув лозинякою по бур'янині, мов шаблюкою з турка голову змахнув…

…Стріпонув головою. То про що цей косоносий грек розказує? Про якусь Софію?

А—а, про свою дівчину. А в Мусієвій голові знову вималювались та Софія Київська, величний храм землі рідної. Ні, він не відцурався рідної землі, але в його серці зараз двоє сердець — земля українська й земля турецька. Він служить Туреччині, але не її збройній силі, він намагається створити на цій землі величний храм божий. І яка, зрештою, різниця, де той храм стоятиме — на Україні чи в Туреччині? Головне — він стоятиме для всього людства. І все людство знатиме, що той храм створено ним, Мусієм Ціпуриною, який родом з—під Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть… Софія… Айя—Софія… Свята Софія… Храм Софії був і є, а чи він християнський, чи він магометанський — яка, зрештою, різниця?! Га?

— Г—га? — Муса не помітив, як уголос запитав сам себе. Спиридон зрозумів це по—своєму і повторив сказане.

— Так ото й кажу: приїжджаю з подорожі, біжу до батька, несу йому наторговані гроші, а він плаче. Сину, каже, доки ти їздив у далекий край, Надир—бей забрав від тебе твою майбутню жону, а від нас майбутню невістку…

Грек аж заскреготав зубами.

У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане в центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.

Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир—бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім'я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу. Спиридонова розповідь