Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Пан Сулятицький зі стогоном став підводитись. Підвівся. Тремтячою рукою взяв шклянку й, розхлюпуючи смердючу холодну горілку на підборіддя й сорочку, став пити…

Випив. Забило дух. Аж сльози порснули з очей. Мов крізь туман, побачив мерзотну Лейбину пику й шмат хліба в простягнутій руці…

Але нічого… Здається, пішло. Хоч і нудить, але з досвіду пан Славек знав, що незабаром стане значно краще.

— А де мої товариші? — спитав Лейбу.

О, це добре, що в його голосі вже з'явилися криця й крига. Тільки так мусить розмовляти справжній шляхтич з усіма хамами.

Лейба тут же відчув зміну в настрої пана Славека. Зігнувся в три погибелі й забелькотів, усміхаючись принизливо й догідливе:

— Ваші компаньйони, ясновельможний пане, ще сплять. Ви прокинулися, як і належить справжньому лицареві, найпершим.

Ай, пан Славек не любив дешевих компліментів, але це добре, що він прокинувся все—таки першим і товариство не було свідком його і недавніх мук… Добра все—таки штука шклянка горілки на похмілля! Треба познущатися з цього довготелесого одоробла Адамка і з кривоногого Євгеніуша Боднарського, і з підсліпуватого дурня Влодзімежа Рубанчика. Найперше — примусити усіх їх благати дать похмелитися і довго не давати.

— Лейбо!

— Слухаю ясновельможного пана…

— Не давай похмелитися моїм компаньйонам, доки я не скажу. А про те, що я похмелявся, — їм ані слова.

— Слухаю…

Залишившись один, пан Славек вмився, одягся, зачесав свого чубчика і пішов будити Адама, Євгеніуша та Влодзімежа. Він розштовхав кожного з них і приготувався до насолоди — а хіба то не є насолода: милуватися на муки трьох п'яничок?

Пан Адамек, прокинувшись, довго тер очі і позіхав. Потім став вдивлятися в лице пана Славека.

— Дзень добжи, пане Адамку! — глумливо привітав свого приятеля пан Сулятицький.

— А може, вже вечір? — поцікавився пан Адамек.

— Ха—ха—ха, може, й вечір, — ви ж так понапивалися, що цілий день ладні проспати.

— Так—так, — роздумливо мовив пан Адамек. — А нам же ще далека дорога до Києва.

— Та я бачу, любий Адамку, що з такими попутниками, як ви, мені мандрувати до Києва довше, ніж Фернандішеві Магальяесові[85] об'їхати навколо землі… Ну, підводьтеся—но! Борше!

Пан Адамек підвівсь і скривився. Жалібно поглянув на пана Сулятицького:

— Перепилися ми вчора! Ух, і перепилися!

— Так—так, — почулося не менш жалібне з постелі, де розкинувся пан Євгеніуш.

— Я порубав би шаблюкою того йолопа, що придумав горілку, — озвався пан Влодзімеж. Пан Адамек криво всміхнувся:

— Досить того, що пан Славек вчора хтів порубати одного вельми зацного пана, та, слава Єзусу, вчасно злякався.

— Як то? — вирвалося з грудей пана Сулятицького. — Так то був не сон?

Тепер настала черга тріумфувати панові Адамку. Він розреготався до непристойності:

— Ого, та вам, ясновельможний пане, недовго й сомнамбулою стати! Ви, я бачу, вже плутаєтесь у тому, що є, і в тому, що сниться!

— Я викличу вас на герць, пане Адамку, якщо ви не припините цього неподобства! — зриваючи голос, почервонівши, мов кармазин, зарепетував пан Сулятицький, перекриваючи дикий регіт усієї компанії.

— Прошу пробачення, пане Славеку, — трохи зблідши, сказав Адамек. — Я не думав, що це може вас так боляче поранити.

Пан Сулятицький мовчки вийшов з кімнати. Його занудило і йому схотілося випити ще чарку. Єзус Марія, та невже ж це не сон? Невже якийсь харпак посмів не уві сні, а насправді назвати свинею пана Сулятицького? Де він? Де він? Сатисфакції! Сатисфакції!

Він влетів у свою кімнату, схопив шаблюку, пістоля й твердими кроками вийшов до приміщення, в якому Лейба напував та годував своїх гостей.

За столами не було нікого. Тільки біля перегородки стояв якийсь чоловік і про щось тихо розмовляв з корчмарем.

Пан Сулятицький хотів звернутися до Лейби із запитанням, де є отой хам, — ні, він скаже не «отой хам», а «ота хамська свиня». Та побачив, що Лейбин співрозмовник не простий собі мужик, а чоловік значний і при зброї. Говорили вони неголосно то по—турецьки, то по—польськи, а коли й по—єврейському, хоч подорожній не скидався ні на турка, ні на поляка, ні на єврея… Чи, може, італієць?

Мимоволі прислухався до розмови біля перегородки.

— То, кажете, не було? — перепитував у Лейби незнайомий чоловік.

— Слухайте, а який мені зиск з брехні? — відмовлявся корчмар. — Може, хто й був, я просто не пам'ятаю…

— Ви згадайте, я вам добре віддячу, — наполягав по—турецьки незнайомий чоловік. — Він не один. У нього супутники: один високий такий, чорногорець, другий, низький і товстий, подібний до вас, — італієць…

— Ах, боже мій, Лейба не має більше роботи, як розпитувати, хто чорногорець, а хто — італієць. Бідний Лейба не те що в дзеркало, а й угору глянути не має часу, звідки йому знати, хто до нього подібний, а хто ні…

«Я стрілятиму йому в серце, — палаючи гнівом, думав пан Сулятицький. — Можна і в черево, від цього довго й тяжко помирають, але я великодушний… Про що там вони так довго базікають?.. Диво—дивнеє, але я теж ніби бачив десь таку ж пику, як у Лейби. Тільки ніс ще довший…»

— Ще супутник — українець. Дебелий такий, як тур…

Ну?

— Ай, ну що ви мене розпитуєте про таке? — нервував Лейба. — Я й про вас через півгодини забуду. «І дебелого ніби бачив. Тільки де?»

— А сам граф — на грека скидається. Високий.