Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Мусій спочатку не зрозумів, куди він веде.

— А ти згадай блаженної пам'яті добу Ярослава Мудрого. Кревно зацікавлений був великий князь у розвої науки і красних мистецтв. Онде — Софія небоздвижається. Щастя мав той зодчий, що зробив усі підрахунки, та ще більше щастя він мав, коли на здійснення тих підрахунків йому дали гроші, камінь і робітників… А хто дасть їх тобі зараз? Круль польський?

І він одвернувся від Мусія й подивився на обдерту, оброслу бур'янами, занехлюєну Софію, що виднілася в ґратчастому віконечку. Й подумалося тоді Мусієві: отії грати, крізь які він бачить нині Софію, мають значення символу, бо ж за ґратами ниньки й українська дума, й українське слово, і Душа.

…Свіча горіла тривожно й неспокійно. І мімар Муса дивився на аркуш із планом мечеті Османа Другого, а в голові вставала йому Софія Київська з її поривом у небеса, з нечутною музикою, передзвоном формул, уловленими великим розумом Атанасія Слабошпицького..

Передзвін формул вчуває султанський зодчий Муса і в проекті могутньої мечеті, що воздвигнеться незабаром посеред Стамбула. Передзвін формул, що вривається в невловиму музику сфер, у симфонію вертикалей і дуг, у розмаїття кольорів каменю, неба, моря й зелені..

Це буде ще одне диво світу. «Мусульманського світу», — підказує причіпливе й суворе сумління. «Світ єдиний», — відповідає Муса—Мусій сам собі словами Атанасія Слабошпицького.

Та не про те сказав оті слова Атанасій. …Атанасій поклав руку на товстезну книгу й мовив:

— Осьде праця життя мого. Мусій Ціпурина кивнув ствердно.

— Т—так.

То була книга про числа та їхні закони, про нескінченність чисел, про рух планет і зір… Цю книгу хотів Атанасій видрукувати в Києві, та не погодилися лаврські ченці, сказали:

— Згодні видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасію, числами й знаками про красу нетлінну Софії та інших храмів київських, чернігівських і галицьких пишеш… А першу частину — ми б теж видрукували з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є схоже в ній на безбожні думки недавно спаленого єретика Джордано Бруно… Про те, що Земля обертається навколо Сонця, а Сонце — довкола ще чогось у Всесвіті… Не треба гнівити бога, чоловіче!

— Чи ж я супроти бога? Я ж тільки його превелику мудрість, що мені, простому смертному, відкрилася, показати хочу.

Очі його ще повужчали.

— Глибоко шануємо ми тебе, превеликий розумом Атанасію, але не знаємо, чи справді тобі відкрилася велика мудрість божа, чи то, може, щось безбоже, хе—хе…

Ще й рукою так ласкавенько — по плечу звіздаря: всі, мовляв, грішні, чого там…

— Чи ж здатні ви, люди, малотямні в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? — Атанасій узяв свою книгу і, поклонившись ченцям, вийшов.

І отак — не рік, не два… Зрештою, вирішив премудрий Атанасій податися до славного града Острога, де були кни—годрукарі прегарні — може, хоч там вдасться видрукувати працю свого життя. Пішов з ним у ту путь і Мусій Ціпурина… Та в Острозі теж не вийшло.

— Вельми розумний ти чоловік, Атанасію, — сказали йому. — Не в силі ми, прості смертні, осягти твою мудрість… Ї від того читання сумнівів багато в наших душах оселилося. Чи ж варто сумнівами сповнювати тисячі душ?..

Забідкувався старий Атанасій. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозі. А перед смертю сказав Мусіеві:

— Сину, бери мою книгу. Ти — єдиний, хто з неї не насміється…

— Н—не єдиний, м—мій учителю…

— Інші не насміються лише з пошани до мого імені, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескінченності. Та що таке моє ім'я? Згук — не більше… А ти ж не насмієшся, бо ти розумієш цюю музику цифр і підеш далеко, далі від мене… Тільки ж чи матимеш ти у своїй землі щастя? Чи ж є пророк у своїм отечеств! як про Спасителя сказано було?..

Останні ці слова прогугнявив старий Атанасій, схлипнуло, свиснуло щось у перерубаному татарською шаблюкою носі; ще стало йому сили заплющити свої очі… Заплющив і помер…

…Стоїть свічка, перехнябилася, а не падає, полум'я золоте на ній, мов баня Софії у ясний літній день.

Глибоко зітхнув. Заскакало, забилося, заметушилося полум'я свічки, наче серце затріпотіло…

…Біда сама не ходить, біда за собою другу водить.

Тільки—но поховав Мусій свого великого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусій звідти навтьоки, та не до Києва, а далі на захід, до Кракова, а там, може, вдасться й до Болоньї, в землю італійську… Шляхами земляка—українця Юрія Дрогобича пішов Мусій, пам'ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю. І думалось тоді йому:

«Несу кремінь і кресало Атанасія в землі, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасія з кременя мудрості іскру творчого озоріння — і трут затліє, і возпалає від нього смолоскип науки…»

«Так, так, — підказував другий голос, — а чи ж справді од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрім спалять, як богопротивну, отсю книгу?..»

«До к—кого ж податися, — говорив третій голос, — х—хто в—візьме на себе п—працю п—прочитати книгу Атанасія і с—с–сказати світові, що то — в—велемудрість, а не й—єресь, н—не марення божевільного? Хто скаже? Де є той розум у світі, щоби так сказав і щоби йому всі повірили?»

І тоді сказав собі Мусій:

— Н—не шукай чужого розуму, якщо маєш свій. Т—ти віриш в істинність написаного Атанасієм — вір. І якщо твоя