Грає синє море - Станіслав Володимирович Тельнюк

Він вийняв пістоля й поклав на стіл.

Лейбине обличчя видовжилося:

— Що ви хочете робити? — гукнув він по—італійськи. — Пане граф, ваш компаньйон хоче тут робити шум і стрілянину! У цьому шинку не стріляють. Я не люблю шуму.

— А це буде тільки раз — і більше не болітиме, — сказав по—італійськи Джузеппе.

— Джузеппе, сховай пістоля… Тепер от що, — Олександр всім тілом повернувся до Лейби: — Хто це тобі розповів про нас отакі небилиці?

— Ніхто, пане граф! Я просто спостережливий єврей. Хіба не видно з вашого обличчя, що ви — граф, а ось цей, — показав на Иона, — каторжник?

— Ну? — Олександр очікуюче дивився на Лейбу.

— А… а ім'я ваше?.. Хтось з ваших компаньйонів назвав, я почув, от і все…

— Все?

— Все, — розвів руками Лейба.

— От що, Джузеппе, — сказав Олександр по—турецькому, — бери свого пістоля і роби шум, тоді він одвикне брехати.

— Не треба! — верескнув шинкар. — Що ви хочете?

— Ти знаєш, — відповів Олександр.

— Ваше ім'я, найясніший графе, мені передали звідти, з Богданії.[76]

— Хто?

— Ну, хіба це так важливо? Ви ж заходили до корчом? Заходили! Розмовляли? Отак потроху ми все і взнаємо. Ви ночуватимете, а Лейба пошле свого служника до Гершка, а Гершко хай пошле свого чоловіка до Мойїгіе — треба, щоб знали: їде найясніший граф Олександр, їде, Мабуть, до Києва, якщо взяти до уваги його попередній маршрут, їде верхи з трьома вірними людьми, їде таємно… От і все.

— А для чого це вам?

— Треба знати все, що робиться на світі… Може, зараз оце ви їдете, а на той рік почнеться десь війна, — от Лейба й думатиме, що воно та з чого…

— Так от, — беручись за борщ, промовив Олександр, — твій служник до Гершка ще не поїхав?

— Ні.

— Хай і не їде.

— А що про мене Гершко подумає?

— Хай думає, що хоче.

— Ой, вейзмір, я матиму великі збитки. Хто мені їх відшкодує?

— Що тобі краще — кулю в лоб і без збитків чи щоб лоб був цілий, але із збитками?

— І так погано, і так погано… Я бідний шинкар, що я робитиму, як на мене розсердяться інші шинкарі? Тоді мені треба буде сказати своїй доньці Ривці: а гіте нахт,[77] а самому почепити на шию каменюку і стрибати в Дністер… Ай—вай—вай, що я наробив?!

Олександр вийняв із кишені гаман із золотими, спостерігаючи за ласим блиском у Лейбиних очах, витяг велику монету і кинув йому. Шинкар відставив кишеньку на жилетці, піймав у неї золотого на льоту і тут же почав кланятися й примовляти:

— Спасибі вам, добрий дане, що зглянулися на мою бідність. Бідний Лейба молитиме бога Адонаї, щоб він послав вам велику фортуну.

— А Гершкові скажи, що граф Олександр поплив по Дністру вниз, до моря. Чув?

— Чув, найясніший паночку.

— А коли щось буде не так — ось цей чоловік, — показав на Джузеппе, — повернеться назад і уб'є тебе. Втямив?

— Ой, що ви? Що ви?!

За вікном почувся кінський тупіт і людські голоси. Лейба тут же метнувся в двері. Через якусь хвилину нові гості зайшли всередину. Це був польський панок з кількома своїми дружками. Вони тут же замовили собі вина та закуски й сіли бенкетувати.

Олександр прикликав до себе Лейбу.

— Отже, так, — сказав він йому. — Зараз ти нас покладеш спати… В тебе є одяг на одного чоловіка? — метнув очима на Йона.

— Знайдеться, паночку.

— Так—так… А щоб розбити… — Олександр нервово перебирав пальцями, — ну, як його, зінджир,[78] у тебе знайдеться інструмент?

— А обов'язково розбивати? Можна ключ підібрати і відімкнути. У Лейби таких ключів багато.

— Треба ще помити, поголити й підстригти цього чоловіка… І ще — дістати йому коня… До ранку.

— Ой, це так тяжко, так тяжко…

— Заплачу.

— Подумаю.

— Нічого думати. Дай того коня, що ним твій служник до Гершка їздить.

— Пхе, та то ж мужицький кінь.

— Іншого й не треба.

В цей час польський панок підвів голову й задиристо спитав:

— Яке то бидло хце їздити на мужицькому коні? Олександр тут же відповів по—польськи:

— А те бидло, яке втручається в розмови, які його не стосуються!

— Цо? Слово гонору, цей мужлан хце, аби я його провчив, — панок підвівся і, схопившись за шаблюку, вигукнув: — Єстем пан Станіслав Сулятицький!..

— А я не збираюсь рекомендуватися кожній проїжджій свині, прошу пана, — спокійно відповів Олександр, не встаючи з місця.

— Г—і–і—і! — верескнув пан Сулятицький, і тут же скочили його дружки. — Я мушу провчити цього грубіяна! Джузеппе, Йован і Петро вийняли пістолі.

— Прошу не робити необачних рухів і не говорити необачних слів, бо ми цього нікому не даруємо, — сказав Олександр. — Ці люди не люблять, коли когось із них ображають.

І щоб вони не сердилися, ліпше було б, якби грубіян, — я не дочув його ймення, — попросив пробачення.

Круглопикий, із закрученими