Майже по-людськи - Тарас Титорчук
— Синок, ти вже прийшов? Накидать тобі борщику? Хочеш їсти, мабуть.
— Ви, все-таки, залишилися? — здивовано запитав Антон.
— Да нє, нашо я їм там здалася!? У них свої там діла, а мені уже лучче. Мнясо кидать? — запитала вона, пораючись біля плити. Антон усміхнувся — таке звичне питання:
— Да, і побільше! — просяяв він. Бабуся піднесла миску та поставила на стіл перед ним:
— Сядай, їж, а я піду ляжу, — видно, їй все ж не покращало. Хлопець щиро подякував і взяв ложку. Почувся рінгтон. «Не дадуть поїсти» — усміхнувся до себе Антон і дістав телефон з лівої кишені брудної олімпійки. Мама. Він радо її привітав.
— Тошик! Синок… — голос її звучав жалібно. А потім вона видихнула: — Баба умерла.
— Шо?… — заусміхався Антон. — Мама,… як… З чого ти взяла?…
– Їй стало пагано, коли ми приїхали додом… Хрещена сиділа з малими, ми повезли її у лікарню, її оглядав лікар і вона втратила свідомість… Ми сиділи з нею до ранку, але… А де ти був? Ми позвонили Василю, шоб він подивився де ти, но вони у Бердичеві, заре тут…
Але Антон вже не слухав. Він дивився у вікно. За вікном були сутінки. Тоді підняв опущену руку із телефоном. 20:46. Краєм ока вловив рух із бабусиної кімнати та глянув на ложку, якою почерпнув шматок курячого м’яса з борщу. З м’яса вилазили трупні черви.
– Їж, синок. А потім ми усі разом підемо гулять. — злорадно повідомила баба Галя.
— Я нагулявся, — Антон поклав ложку у борщ, а очі звів на бабусю, — Всі разом?
— Да, — зі зловісною посмішкою кивнула стара. Вона розвернулась і жестом чорніючої руки, на якій почали видовжуватися пальці, рости пазурі та темнішати шкіра, яка покривалася мереживом зморшок, запросила когось. З її кімнати вийшов дідусь. Він неможливо схуд, шкіра посіріла від вічного життя в сутінках (а може від поїдання червів?) і мав вигляд живого трупа, проте Антон не сумнівався, що на відміну від створіння в одязі баби Галі, це був дійсно його дід, а нещасні очі старого Петра сказали онукові все, про що той лише здогадувався. «Біжи», — читалося в них.
— А після прогулянки і ми поїмо,… повечеряємо, — гидота поклала довгу кігтисту чорну зморшкувату лапу на плече діда і розвернула морду до Антона. Воно повністю завершило метаморфозу: голова була зсіра-чорною, слизовою, якоїсь трикутної форми, лінійні насипи зморшкуватої шкіри починались на лобі. Зморшки піднімалися, заокруглюючись, і опускались, звужуючись, донизу, утворюючи форму серця. З пащі стікав зелений слиз зуби були ідеально рівні та прямокутні, брудно-зелені, а неприродно великі райдужки очей кидали фіолетове світло, що звивалося вгору, неначе дим. З горлянки вирвався свистячий утробний голос старого прокуреного туберкульозника. — …повечеряємо… Тобою!
Круг розширився.
— ОТ БЛЯДЬ!!! — роздираючи голосові зв’язки, загорлав Антон. Він схопився з місця, перекидаючи стілець, і стрімголов кинувся до дверей. Вибиваючи їх своєю вагою, він відчув, як кігті з протягнутої до його спини лапи роздирають ззаду олімпійку в чотири рівні смуги.
Та потвора його не дістала.
Вистрибнувши з порогу на подвір’я, Антон помітив дещо таке, що змусило його зупинитись. Зліва, біля плоту, обперши пащу на лапу лежав Кєп. Це був великий нескладний собака із сивою линяючою шерстю. Коли Кєп побачив що на нього дивляться, його сумні чорні очі наповнилися гнівом. Пес усе життя провів на ланцюгу за хатою і рідко проявляв ознаки агресивності. Тепер же, він підняв непропорційно громіздку голову, підвівся і став на позицію. Паща задрижала від люті та ненависті і почувся тваринний рик, якого Антон не чув від свого собаки. Ніколи. Шматок ланцюга теліпався на шиї, а задня ліва лапа трималася лише на гомілковій кістці.
«То ось із чого варили борщ», — подумав Антон і почув як заскрипіли двері сіней. Зволікати не можна.
Кєп рвонув до нього, проте Антон був уже майже біля калітки. Не зважаючи на голки в п’яті та кілок під коліном, ігноруючи рвучкий біль усіх м’язів у тілі, хлопець мчав щосили та щодуху через подвір’я, город і поле, назад, до чагарника. Якийсь час Кєп біг за ним, і громовий гавкіт цього демона змушував усе тіло покриватися сиротами. Він наздогнав би Антона, якби не кістяк замість лапи і давні проблеми з диханням. Страшний гавкіт, неначе пропущений крізь гучномовці, поступово паралізував би хлопця, тому він був радий коли голос собаки почав стихати уже на початку городу.
Коли до чагарників лишалось щось із шістдесят метрів, Антон побачив молодого хлопця, який вийшов з-за кущів. Легені розривало, в тілі майже не лишилося сил, тому він дозволив собі трохи стишити біг. Скоротивши відстань метрів до десяти Антон майже згадав де раніше бачив його портрет. Навесні, перед Проводами, в село прибув Груз 200. Молодий хлопець, двадцяти одного року, хлопці називали його «атошником». Проте мало кого з його сільських друзів пустили на похорон, а ті хто на ньому побували використовували свою уяву на повну, вигадуючи неіснуючі деталі страшних пошкоджень обличчя і шматків тіла у труні, хоча самі стояли за спинами дорослих. Антон, не перебиваючи, слухав ці оповідки з широко відкритими очима, хоча від дядька Василя знав, що атошника було вбито кулею в серце, після чого його швидко відтягнули із передової. Дядько казав, хлопець іще кліпав коли його тягнули подалі від вибухів, відкривав і закривав рот, артикулював язиком, проте сказати так нічого і не зміг.
Лише влітку вбиті горем батьки та старша сестра атошника спромоглися замовити великий гарний пам’ятник і важезну плиту із зображенням сина. Місяць тому Антон провідував могилу діда Петра із пустою труною, та батьків дядька Василя і тата. Ось де він його бачив. На могильній плиті.
— Шо, малий, хочеш пройти? — важко вимовив атовець. Усмішки не було.
— Ну да! — погодивсь Антон, зупиняючись. Він чекав що солдат заступить йому дорогу, проте той лише став за кілька метрів збоку і втомлено дивився на Антона.
— Ну давай!.. Може, перекурим?… Хочеш курить?… — атовець розстебнув куртку до половини і сягнув рукою за пазуху.
