Майже по-людськи - Тарас Титорчук

Улас сидів на краєчку ліжка і вражено слухав. Дивно, що люди, про яких він давно і думати забув ще здатні були його так вражати.

– І шо? Саня з Сєрим на тебе накинулись?

— Ну, почалося все зі слів. Посварились трохи. А потім Саня як накинеться на мене з ножем, — він підняв легку майку і показав поріз біля кубиків пресу. — І всі за ним. Мабуть, коли побачили кров, то думали, шо він мене добре пирнув. А це мудло даже не вміє з ножем себе вести!

— А шо… А шо він сказав???

— Бльооо!.. Так і знав, шо не тре’ тобі ніц розказувать. Успокойся. І забудь.

В палату увійшов батько. Поки вони з Ігорем допомагали йому спуститись та сісти в машину, Улас вирішив, що це дійсно неважливо.

Важливо те, що біля їхньої старенької «Волги» чекає мама. Важливо, що в рідній сільській хаті чекають брат з сестричкою і важливо, щоб вони не спалили хату, готуючи їм обід. Важливо, що в його помислах ненависть поступилась місцем вдячності, і він постарається її висловити кожному, хто його підтримував в селі. Важливо, що він більше не боїться болю, але той мучитиме його і треба навчитися з ним жити.

І він не боїться більше розмовляти з сусідами, він цього хоче.

Улас обережно мостився на передньому сидінні «Волги». Здавалось, вона побільшала, а подивившись в бічне дзеркало він зрозумів чому. Не сидіння збільшилось — він зменшився. Череп, обтягнутий тонкою плівкою шкіри. Сиві волосини на голові. Над ним нахилився батько і заходився застібати ремінь безпеки. В тата голова посивіла наполовину.

Раптом, Уласові вперше чітко подумалося, що оце він вперше за рік знову побуває на тому місці, де з ним оце таке сталося. Він не знав, що відчував, не знав, що відчує, може навіть страх, паніку й несамовитий переляк. Та що він знав напевне, то це те, що поряд з ним в машині знаходяться троє людей. Улас знав, що цього разу на соше він опиниться не сам.

05.11.2016

Він чув про такі місця.

Антон раптово відчув, що його кросівка не може впоратися з довгою, закрученою травою, що зачепила її. Хлопець заточився, ноги переплутались, і він зрозумів що падає. Зігнувши ногу, він виставив ліве коліно, аби пом’якшити падіння об інше скупчення вологої трави. В наступну мить гомілкою прокотився несамовито гострий біль. Падаючи набік, він устиг мигцем глянути на великий камінь, який роздер йому спортивні штани та шкіру під ними. Коли Антон уже лежав, крізь наростаючі хвилі ріжучого болю в нозі він усвідомив, що трапилось: у сутінках він не помітив каменя, що виступав у високій траві, і той пропоров йому шкіру, нахабно, безпардонно, неначе намагаючись гострим кутом дістатися до самої кістки. Може й діставсь.

Може, якби було світло, то за зеленими стрічками трави Антон, своїм змученим, втомленим поглядом розгледів би вістря великої темної каменюки. Однак, тишу невеличкого гаю оповили сутінки. Тут завжди були сутінки, у будь-яку пору дня і куди не глянь. Та й дня в цих місцях, мабуть, не було — вічне, лише, надвечір’я.

Антон поволі піднявсь, намагаючись обережно ступати на ліву ногу, аби поступово оцінити масштаби ушкодження. Ступив — боляче. Ступив ще раз — і зціпив зуби. Переніс вагу на ліву ногу — і з горла почувся протяжний стогін. Кістка неначе вп’ялася у плоть розпеченим лезом меча. А з прямої рваної рани під коліном кількома потічками неквапливо струменіла кров. Виглядало жахливо, проте боліло куди менше, аніж кістка, яка від коліна до самої п’ятки перетворилась на загострений стрижень із заціпенілим полум’ям. Боляче, але стерпіти можна. Був би він біля дому, мабуть, пожалів би себе, обмеживши пересування від ліжка до холодильника на півдня, до завтра. Був би він біля дому, то завтра обов’язково б вийшов до хлопців, аби похвалитися своєю кульгавістю. Був би він біля дому…

Антон був біля дому: приблизно за сто метрів знаходилася канава. Там закінчувалися кущі і, пройшовши стежкою метрів зі сто, зліва можна було побачити город, а за ним його хату. Антон часто проходив цим шляхом, коли прямував у гості до дядька, сам або з родиною і повертався додому. А сьогодні щось тут змінилося.

В село Антон приїхав на канікули. Так було кожного літа: уся сім’я збиралась і їхала до бабусі. Цього року Антон провів у селі найбільше часу, майже все літо.

Одного серпневого дня бабусі стало недобре: серце почало дошкуляти їй більше, аніж звичні старечі болячки, і, коли сьогодні їй не покращало, було вирішено їхати в місто. Молодших Женю і Ніну батьки забирали з собою, Антона залишили на хазяйстві. За останні декілька років переважно самітнього життя бабі Галі довелося позбутись переважної більшості свійських тварин і тепер у хліві лишалось лиш двійко свиней, з десяток курей, та старий, важко дихаючий собака Кєп у буді в садку. Антона тішила перспектива годувати тварин, а весь інший час проводити у своє задоволення. Крім того, він сказав матері, що не проти залишитися у селі не лише з баночкою варення, яку витягне з погребу, а й з кількома літрами молока. Мама подзвонила жінці дядька Василя і вже за кілька годин Антон зібрався по молоко. Коли він виходив у сіни, то почув із сусідньої кімнати протестні вигуки баби Галі, яка повідомляла матері що їй уже «лучче», що не треба на неї «бінзін тратить», і взагалі вона краще залишиться вдома.

Антон вийшов з дому о третій. На подвір’ї з-під капоту «Таврії» висунулась вусата лисіюча голова батька, який попрощався і сказав аби він довго не ходив: звична настанова, яку частіше можна було почути від матері. Але мама була заклопотана зборами і з нею Антон навіть не встиг перекинутись кількома словами, про що тепер шкодував.

Дядько Василь, батьків