Майже по-людськи - Тарас Титорчук

Мошонку Сані батько стиснув, той зігнувся, та й так і пішов, обережно, то виходу.

— Не забудь цю херню, друг! — покликав батько Саню, підняв двісті гривень, скатав у клубок, на який «друг» не звертав жодної уваги, коли той відскочив від його голови. На виході він спіткнувся об Гантона, що вже почав було підніматись, та обидва повалились у коридор.

Батько стояв і дивився на двері, аж поки вони не зникли з поля зору і в цю хвилину Уласові подумалось, що батько нагадує йому того коня, що прийшов до лошати біля кладки. Тато повернувся і глянув на нього:

— Николи не нравилось, шо ти з ними лазиш, — сказав батько своєю сільською мовою. А тоді в палату залетіла медсестра. Набираючи головного лікаря, вона почала гучно й рознервовано розповідати, що в травматологію люди приходять лікувати травми, а не отримувати нові, і батько заходився її заспокоювати.

Від дикого болю рятували лише болетамувальні препарати, в тому числі й наркотичні, однак з початку нового року їхню кількість довелося обмежити, адже аналізи показували, що печінка й нирки вже ледве справляються. Уласові довелося проходити профілактичний курс лікування органів, адже попереду на нього чекало ще кілька операцій з видалення штифтів та спиць, а там знадобиться багато наркозу і знеболюючих. Деяке залізо вже назавжди залишиться в його тілі, це було відомо так само напевне, як і те, що хлопець вже ніколи не зможе рухатись, як раніше, колишня чутливість в правій нозі вже ніколи не відновиться, і він відчуватиме періодичні болі час від часу в різних частинах тіла ще довго. Можливо, все життя. Але ж всі ми, все життя, до самої смерті, час від часу відчуваємо біль. Чи не так?

Та спершу Улас так не думав. Він узагалі мало про що думав. Залежність від наркотиків і знеболюючих давала про себе знати. Вкупі з постійним втручанням препаратів у його організм, жахливий біль, що супроводжував його останні місяці, послабив розум настільки, що хлопець став майже овочем. Його розум слабко працював, він збайдужів до світу, місяці катувань змінили Уласа до невпізнаваності.

Допомогла реабілітація. Спершу, коли Улас заново вчився ворушити кінцівками, то це не приносило йому нічого, окрім нових хвиль болю, що змушували його свідомість ще більше закриватися, і він ставав все більш пасивним. Та, поступово, коли ломка минула, а біль нікуди не зник, він все активніше почав працювати з фізіотерапевтом. Справжній прорив трапився, коли Улас зміг підіймати неважкі речі своїми атрофованими, забоєними руками. Він відчував захват, коли бачив, що знову може функціонувати, хай і так примітивно. Те, що він зміг щось піднімати було неначе доказом самого життя, його сенсом. А життя ходило десь поряд, і він, Улас, цими вправами рухався до нього, і рухався у правильному напрямку.

Тоді він помітив, що навчився радіти простим речам: сонцю за вікном, усмішці молодої медсестрички, своїй сім’ї, відпочинку, і, звісно ж, тому, що він ще живий. А ще тому, що свого часу його односельці так оперативно назбирали йому на кілька операцій. Якби тато з мамою не знайшли грошей на той час, то зараз він би не зміг займатися реабілітацією, а сидів би на апаратах, чи йому таки б ампутували ногу абощо. Хтозна, що б могло статися, якби лікарі не провели операції чимшвидше?

З плином часу, Улас, хоч і хотів боротись далі, та все більше впадав у депресію. Та це була осмислена депресія, на відміну від того страшного стану кілька місяців тому, коли він просто не реагував на подразники з боку зовнішнього світу.

А тоді трапилась маленька радість, яка знову осяяла світлом депресивну мряку в його голові. Перший день його п’ятнадцятиріччя в палату прийшло багато відвідувачів. Брати, сестри, дядько з тіткою, хрещені, однокласники, яким вже не судилося з ним навчатись. Він був щиро радий кожному, хто прийшов, кожному, хто передав вітання, чи гостинці, хоч і прекрасно розумів, що з’їсть лише соту частину того, що передали люди з села, бо вони всі дев’ять місяців до цього робили так само, а шлунок Уласа став дуже вразливим, тому він мало що з їхньої смакоти їв.

Словом, Улас не підозрював, що у нього є стільки людей, хай не друзів, але тих, хто не забуває, вболіває за нього. Хай вони не розуміють його болю, але тепер Улас не ненавидів їх усіх. Він ні за що не побажав би комусь в світі, а особливо їм, пережити подібне тому, що сталося з ним. До кінця Дня Народження він був абсолютно виснаженим, однак цілком вдоволеним і щасливим від життя.

А на наступний ранок він прокинувся, сповнений рішучості якнайшвидше продовжити вправи ЛФК і хоча би трохи натренувати, підготувати тіло до наступних операцій.

До нових атак болю.

Після року страждань Уласа нарешті виписували з лікарні. Батько приїхав забрати його і привіз з собою сюрприз у вигляді Гантелі, що стояв у дверях і осяяв палату усмішкою.

— Вован! Ти шо тут робиш?

— Спитав би краще, чого тут не робив, — відказав він.

— Щас, хлопці, перебалакаю з медсестрою, поможемо Уласику вдіться, і підем, — батько вийшов з палати, а Улас побачив кілька свіжих синяків та ушкоджень на голих руках, шиї та обличчі Гантелі.

— Хтось тебе подряпав? Я так розумію, Саня б’ється, як дівчисько?

— Да, і Сєрий тоже. Всі вони.

— Його вже випустили?

— Кого, Сєрого? Дааа, такі мажорчики довго в КаПеЗешках не сидять. Батя його подсуєтився. Ну, нічьо! Я їм тоже показав, шо в тебе связі є.

— Ти про шо?

— Ну, я батьку твойому не казав, но вони ж хотіли тобі окна в хаті порозбивать. Або познущаться з тебе, коли тебе будуть з лікарні забирать. З тебе і баті твого. Саня так розпалився, коли про це говорив, ножем усе вимахував. А Гантон усе йому поддакував. Поддакувало мале. Ну, я поседів, послухав, та й… Я давно, знаєш,