Майже по-людськи - Тарас Титорчук
Уласа поклали в Обласну лікарню, бо в дитячій просто не було такого обладнання, аби врятувати хлопця. Та і в обласній не було, тому деякі пристрої, яких не вистачало, завозили аж з Києва, Харкова та Львова. Вже за кілька операцій батьки витратили всі свої заощадження. Допомогла станіська громада, що за найкоротший термін назбирала десятки тисяч. Проте й цих грошей надовго не вистачило. Мати хотіла подавати заявку на телебачення, в газети та на флаєри, аби небайдужі люди допомогли їхній сім’ї. Але до тих пір компанія, відповідальна за перевезення дров виплатила їм пристойну суму «за незручності». Батько сердився і хотів більше, але мати його відмовила діяти далі та пропадати в судах, в той час, як вони потрібні були тут. Зрештою, батько подав у суд ще й на водія, який рушив «Камазом», після того, як той зупинився. Водій заперечував свою провину в нещасному випадку, спочатку говорив, що вантажівка сама покотилась, згодом зізнався, що зачепив важіль коробки передач, коли панічно намагався врятуватись від рою джмелів. Та це були джмелі, а не він, нещасний випадок, і все тут! Судовий процес тривав і досі, і недавно батько зізнався, що не слід більше його затягувати, бо, як би їм не потрібні були гроші, водій і справді ні в чому не винен. Водія вже звільнили, а суд витягнув з його кишень грошей більше, аніж він міг собі дозволити заплатити їм. Тому не слід карати ще більше сім’ю людини, яка опинилась у невдалий час не в тому місці.
А от Улас був упевнений в тому, що вантажівка біля будки на соші з’явилась якраз тоді, коли потрібно було. Так джмелі все й спланували.
Коли його згасаюча свідомість вже змогла більш-менш адекватно сприймати реальність та думати, Улас міркував собі, що джмелі якимось чином могли мислити, і всі їхні роздуми були спрямовані на те, щоб запопасти Уласа в найвідповідніший момент для того, аби його скарати.
А ще він подумав, що ці комахи були такі ж дикі, як коні, і бажали захистити своїх так само, як той кінь прийшов заступитись за своє дитинча.
За кілька тижнів після останньої операції, якраз перед тим, як мав початися довгий і виснажливий процес реабілітації, батько вийшов з палати, аби відповісти на телефонний дзвінок. Батьки думали, що він спав. Так, в принципі, й було, бо Улас перебував у болючому наркотичному маренні, він тепер часто перебував саме в мареннях, бо нормальні сни йому не снилися. Мабуть справа була у постійних наркозах, вони зрушили щось просте і природне в його голові, якийсь механізм, що тепер працював неправильно, як іржаві коліщатка великого годинника, зубці яких відійшли.
Батько сказав матері, що помер Степан. Місяці по тому Улас дізнався, що це той самий сусід його дядька і тітки, що він його зустрів на шляху до соша. Батько довго вражено згадував про його смерть, хоча Улас не чув, аби вони за життя перекинулись бодай кількома словами. Незадовго до того, як Уласові мали виймати спиці він зрозумів, чому тато так переживає. Якось він сказав що Степан був лише на п’ять років старший від нього, і помер серед ночі без видимих причин. Просто, стало погано і серце зупинилось.
Тоді Уласові самому стало страшно. Адже батько зараз у такому ж віці! А Улас раз-у-раз ображав його, не приїжджаючи до села, грубо відповідаючи йому, коли той намагався чомусь навчити сина, прищепити йому любов до рідної хати, села, його традицій. А тепер, коли останні дев’ять місяців батько перебував у постійній напрузі, коли його била низка стресів в суді та лікарні — чи довго тепер витримає серце старого? Тим більше, коли він лежить тут, не в змозі нормально підтертись чи помитися самостійно, і не може нічим тату допомогти?
А от батько його не полишив, як і всі ті люди в селі, що скидались на його лікування. А де була його «братва» в той момент?
Саня прийшов в його палату через чотири місяці після пригоди на дорозі. За спиною у нього стояли Юра, Корєш і Гантон. Саня багато не говорив при батькові, але з його слів Улас зрозумів, що Сєрого посадили й він очікує суду, а Гантеля остаточно розсварився з їхньою «бандою» і їхні дороги розійшлись.
Не дивлячись на біль і помутніння в голові, в емоції Уласа сковзнуло щось ефемерно схоже на радість від того, що він бачить старих друзів. Але, як тільки Саня зажадав від нього повернення боргу, всяка радість зникла. Тоді він ще мало пам’ятав, що трапилось на соші, але в цю мить хлопець згадав, про що думалось йому біля будки. І тоді він втратив останню прихильність до цих ушльопків.
Саня сказав, що все розуміє, але борг — діло честі, і його треба повернути, і він хоче повернення грошви зараз. Тоді встав зі стільчика батько, сказав, що все розуміє, висунув з задньої кишені штанів гаманця, розкрив і виловив звідти новеньку хрустку двохсотку.
Очі Сані заблищали, коли батько розчепив гаманець. Він навіть не дивився на банкноту, що тато простягнув йому. Його рука потяглася за двохстами гривнями, але очі були прикуті до рочахнутого гаманця, де знаходився акуратно складений стос цінних папірців. Саня навіть не помітив, як двохсотка полетіла вниз, а батькова рука — уперед. Тільки коли батько вхопив його за промежину, сучий син вибалушив очі, роззявив рота і швидко-швидко дихав, зовсім як Улас, коли конав на соші.
На поміч Сані кинувся Корєш, та батько вже відкинув гаманець назад і вхопився середнім та вказівним пальцем за його широкий ніс. Потім батько звернувся до хлопців, що стояли позаду:
— Якшо ви думаєте, шо я зайнятими руками не справлюсь іще з двома, — Гантон, очевидно, обрав собі за пріорітет гаманець, що валявся зараз десь біля вікна та кинувсь до нього, — то подумайте ще раз.
Ніс батькового черевика вдарив Гантона в сонячне сплетіння. Той відкинувся назад, тримаючись за груди і протяжно волаючи. Батько зиркнув на Юру, який переминався на ногах, а вже через декілька секунд кинувся навтьоки. Тоді батько потягнув ніс Корєша вниз, різко відпустив і так само