Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

про те, що вони намагаються закупити в Італії та в інших країнах спеціальну техніку для негласного контролю, ми й вирішили прибрати всю групу гебістів до своїх рук. Вони, звичайно, бундючилися, намагалися диктувати нам свої умови, але гроші зробили свою справу. Зараз ця група цілком під нашим контролем.

Як з’ясувалось уже пізніше з приватних розмов, мета створення їхньої організації — привести до влади свою людину, бажано б колишнього кадебешника. Ну, ми їм, звичайно ж, пообіцяли, що в разі перемоги на наступних президентських виборах нашої людини найсолідніші з них займуть впливові посади у виконавчій структурі влади або стануть депутатами Верховної Ради. Як і слід було чекати, генерали повелися на наші обіцянки. Єдине, що їх нині найбільше турбує, то це те, щоб ніхто не дізнався про наші спільні контакти. Для них ми хто? Олігархи, глитаї. Грошики брати у нас — це за щастя. А ось публічно спілкуватися — ні, ви що, це ж бандити, як можна?!»

Клютов одразу ж згадав цю розмову, зустріч у маєтку Назарова, коли вони збиралися з іншими солідними людьми, щоб спланувати внесення коректив у політичні розклади у вищих ешелонах української влади.

«…Ми, звичайно, дали їм чималі гроші на закупівлю солідної апаратури, — мовив з екрана Бойченко. — Тепер уже наші технарі нею обснували весь Київ, усю Україну. Прослуховується і пишеться на цифру все і вся. Ми ведемо тотальне спостереження за всіма нашими суперниками й ворогами, у тому числі — за правоохоронними органами. Благо — всю систему есбеушну, та й міліцейську ці хлопці знають, як свої п’ять пальців. Нам потрапляє дуже цікава інформація, зокрема й про Президента…»

Значить, Назаров, гнида, все-таки записував усі наші розмови. «Ні, нічого особливого, Боже збав, тільки для своєї безпеки, ля-ля-ля». Падло, наволоч, маланець недообрізаний…

Ні, до завтрашнього ранку я у своїх хоромах не доживу. Треба негайно линяти. Раз уже телевізійники, яким і пукнуть западло без баксів, пішли на такі кроки, значить, ці шакали, ці стерв’ятники відчувають мертвеччину. Не дочекаються! Якщо врахувати, що сьогодні ввечері по ящику ще й крутитимуть якісь звернення до народу, то вранці з Києва вибратися, напевне, буде проблематично.

Клютов підвівся, перевірив ще раз кишені, порився у великому напівпорожньому шкіряному портфелі, ще наостанок озирнув кімнату, вийшов і зачинив за собою важкі металеві двері.

5

Була субота, але народ почав збиратися зрання. Незвичний для киян у цей вихідний день людський рух поступово набирав обертів. Люди спочатку збиралися невеличкими групками біля своїх будинків, потім випливали на вулиці й уже сотнями, тисячами йшли у напрямку центру. Хто жив на Троєщині, Оболоні, Теремках, Харківському масиві, Позняках, Нивках, в Академмістечку, Святошині, добиралися до центру на метро, поки заблокували всі виходи з підземки на станціях «Хрещатик», «Майдан Незалежності», «Театральна» та «Золоті Ворота».

Група захоплення, яку особисто очолив генерал Ухаль, піднялася в повітря з бази, що поруч з аеропортом Жуляни, й летіла на великому транспортному вертольоті. Керівники операції з блокування й захоплення нарколабораторії ще напередодні передбачали, що добратися до володінь Назарова в день, коли на вулиці вийдуть сотні тисяч людей, буде нереально.

Ухаль набрав на мобілці номер і, дивлячись у вікно, сказав:

— Ви мене чуєте? — і, мабуть, діставши ствердну відповідь, почав доповідати. — Весь центр забитий. Від Хрещатика маса людей тягнеться Червоноармійською і далі аж до Великої Васильківської, Ломоносова, проспекту 40-річчя Жовтня. Від Майдану Незалежності люди загатили всі вулиці — Хмельницького, Банкову, Володимирський узвіз, далі весь Поділ. Від бульвару Шевченка й університету народ заполонив майже до кінця Брест-Литовський проспект. Велика Житомирська, Артема, Лук’янівка — всюди люди. Бульвар Лесі Українки, Кутузова, Московська, до Кіквідзе й Печерської лаври — так само. Подекуди натовп ще рухається, але переважно вже все стоїть. Резиденція Президента оточена кільцем міліції, та згори воно — як малесенька тріска в океані.

Генерал зробив відбій і набрав інший номер. Відповіли миттю. У трубці знайомий голос:

— Два невеличкі фургони майже повністю завантажені товаром і готові до виїзду. Чув розмову, що пігулки поїдуть не звичним маршрутом, а прямо до столиці, де їх просто скинуть вуличним баригам, а ті безплатно роздаватимуть молодим

людям — усім, хто схоче і скільки схоче. Під дією «дурі» молодь — неадекватна, провокуватиме бійки, почне грабувати магазини, підпалювати автомобілі. На це мусять відреагувати силові структури, внутрішні війська, а в разі потреби — армія. Я висуваюся з частиною «академіків» у невідомому напрямку. Шеф розуміє, що лабораторії кранти, і намагається зберегти «голови», щоб поновити виробництво опісля.

Ухаль «відбився» й знову набрав попередній номер.

— Ваша правда: мій підтвердив учорашні припущення. Але, сподіваюся, ми прибудемо вчасно. Беру на себе відповідальність у разі спротиву — знищувати падло на місці. Кінець зв’язку.

Перелетівши Дніпро, вертоліт швидко наближався до села Вороньки. Он уже показався будинок-палац Назарова на краю села біля самісінької річки.

6

На п’ятому поверсі будинку уряду на Грушевського все підготували для запису звернення до українського народу Валентини Ромниченко — донедавна першого заступника міністра фінансів та економічного розвитку. У невеликій кімнаті, зовсім не схожій на кабінет високого чиновника, яблуку ніде впасти. Газетярі, телевізійники, оператори з камерами обступили стіл, на якому єгипетською пірамідою скупчилися десятки різнокольорових мікрофонів.

Валентина Ромниченко, розуміючи, що її невеличкий кабінет не вмістить усіх охочих почути з перших уст оцінку подій, що розпочалися вранці так раптово, прийняла рішення перейти до іншого приміщення. Преса вже встигла зробити правильний висновок, що про майбутні події хтось знав заздалегідь. Дехто з телевізійників зізнався: їх попередили ще вчора, що в Кабміні назрівають історичні події. Тут же очікували на сенсації відомі своїми