Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
Припаркувавши автомобіль на Ірининській, Богдан Данилович, утім, у центральний будинок Служби вирішив зайти з вулиці Володимирської. Полковник здивувався, коли прапорщик, який цього дня стояв на вахті головного входу в СБУ, простягнув йому невеличкий поштовий конверт, на якому було написано лише два слова — «Богданові Зорію».
— Пане полковнику, — відповів на мовчазне запитання прапорщик, — за кілька хвилин до вашого приходу якась дівчина зайшла на пост і попросила передати цього листа особисто вам. Я хотів пояснити, що ми листів не передаємо, а вона повернулася й вийшла на вулицю. Вибачте, що порушив інструкцію, але…
— Іноді інструкцію краще порушити, ніж її виконати. Спасибі, друже.
Зорій пішов до кабінету Шершуна, та секретарка в приймальні попередила: генерала немає. Богдан Данилович здогадувався, що Володимир Дмитрович у ці хвилини проводить нараду зі своїми новими заступниками, які ще були нелегітимними, але на ділі вже виконували обов’язки, які розподілив між ними новий голова СБУ генерал Шершун.
Перше, що зробив Богдан Данилович, прийшовши до свого кабінету, це розкрив конверт, який йому передав прапорщик. На аркуші з учнівського зошита було написано лише кілька рядків. Зорій прочитав їх раз, ще раз.
«Богданочку! Я вдячна тобі за те, що тепер знаю, як це — любити. Усвідомлюю розумом, що саме так все і мало закінчитися, але серце… Серце протестує, не хоче підкорятися розуму. Та все ж серце моє, власне, і я з цим як-небудь потихеньку-помаленьку впораюсь. Жодної краплини сумніву в правильності моєї поведінки не маю. Якщо ж мені ще раз пощастить закохатися, я хотіла б, щоб та любов була такою самою, як і наша любов. Вибач — як моя перша любов.
Мамин домашній телефон №… Подзвони, після тої раптової зустрічі вона заслабла…»
Зорій не на жарт злякався. Враз його думки знову повернулися до того, коли він роздумував про… Ні, це наскоком не осилити, хоча саме зараз треба визначитися і щось робити.
Спочатку Богдан Данилович ніяк не пов’язував одну подію з другою. Михайло Горець — колега Зорія на службі, який дуже сильно підвів Богдана, через що він мало не втратив роботу, — гине в автокатастрофі. Кілька випадків, коли кривдники Зорія один за одним захворіли й померли, полковник напряму не наважувався пов’язати з собою. Але ось зараз теж про них подумав.
Зовсім недавно загинув у поїзді Стас — непогана, в принципі, людина; Зорій не тримав на нього зла, хоча в хвилини відчаю, пов’язані зі зрадою (чи ж зрадою?) дружини, полковник провину за те, що сталося, покладав і на приятеля. І хоча Зорій зовні майже не зреагував на повідомлення Надії про загибель Стаса, він переживав і навіть подумував, що катастрофа сталася не просто так. Саме після смерті Стаса Богдан Данилович знову замислився про Янголятко. І ось хвороба Любові…
Богдан Зорій не вірить у Бога. Точніше — не дуже вірить. Але нині він починає розуміти, що людині, яку Богдан любив усе життя, Янгол готовий помститися за те, що вона вважає його винним у тому, що трапилося з її дочкою. Звичайно ж, так вона вважає.
Тож Богдан дедалі більше й більше думав про своє Янголятко. Воно, саме воно вело його по життю. Можливо, за дорученням Бога, але, безперечно, і з власної ініціативи рятувало Богдана десятки, сотні разів, коли без допомоги згори годі було вийти з ситуації, яка загрожувала Богданові втратою найдорожчого, що дає нам доля й Усевишній — життя…
А Янгол Богданів бачив усе. Богдан відчував це і не раз переконувався, що він є. І що його Янгол — найкращий і найвідданіший у світі.
Так, мабуть, думають усі, які відчувають своїх янголів. Але саме Янгол Богданів, його особистий охоронець, був не лише найдобрішим, а ще й поступливим, і не лише вмів, а й любив пробачати Богданові деякі його витівки. І не тільки тому, що то його прямий обов’язок, як і всіх янголів. Богданів Янгол був особливим, як і сам його хазяїн.
А Янгол у тяжкі дні, в складних життєвих ситуаціях, у які потрапляв часто-густо Богдан, неначе опускав над своїм підопічним якийсь захисний прозорий ковпак. Об нього розбивалися всі негативні флюїди Богданових недругів і «доброзичливців».
Богдан має свого Янгола-хранителя, як, мабуть, мають його і Сашко Тесля, і Віктор Яруга, і Петро Крюк, і багато інших людей. І кожен з них захищає свого підопічного, того, на кого вказав Перст Божий. Інтереси смертних людей, яких невідомо для чого Бог сотворив і на голови яких посилає різні випробування, у тому ж таки даному Всевишнім житті часто-густо не лише не збігаються, а радше — навпаки: у кожного свій інтерес. І кожен із людей ходить під таким собі ковпаком свого янгола.
Чи ж воюють між собою янголи, коли інтереси їхніх підопічних перетинаються, а то й коли між ними спалахує ворожість або справжня війна? Як і хто перемагає? Чи янголи в такі часи полишають «закріплених» за ними людей? Мовляв, розбирайтеся, дурні, самі.
Зорій швидко зачинив свій кабінет, вийшов на вулицю й попрямував туди, куди останнім часом частенько заходив. До Володимирського собору швидким кроком іти хвилин п’ятнадцять. Богдан Данилович перетнув Володимирську, минув Золоті Ворота, зліва залишився Оперний театр, посигналила автомобільною тиснявою вулиця Богдана Хмельницького. Аж ось і найголовніша, найбільш намолена київська церква.
Полковник піднявся східцями центрального входу, перехрестився тричі, вклонився та зайшов усередину. Купивши свічки й розставивши їх біля великих ікон Спасителя, Божої Матері та ще кількох святих, помолившись за здоров’я і за
упокій, Зорій зайшов у невеличке приміщення, де стояв чималенький казан, з якого літня жінка розливала охочим у різний посуд святу воду. Позаду подіуму з казаном — велика ікона Святої Марії.
Богдан Данилович, привітавшись із тіткою як із доброю знайомою, сказав:
— Тітонько, в церкві людей зараз майже немає: чи не могли
