Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

схиляти перед кимось голову, розбиваючи собі чоло в лакейському пориві. Не можуть випростатися, стати вільними і гідними людьми, без страху перед якоюсь Москвою чи Польщею. Ці «малороси» перетворили нашу історію в плебейське животіння: в існування з ласки чужинця-займанця. Принижують себе самі, і встидаються свого українства, і валяються, плазують перед ворогом, лижучи його брудні чоботи, і отримують від цього якесь дивовижне задоволення: задоволення раба, настільки ж підлого, наскільки ницого». Це цитата з однієї цікавої книжки про історію націоналізму.

— Ти знаєш, Сашо, — Зорій зробив невеличку паузу, а потім додав: — гадаю, редактор має рацію. Я знаю особисто Наталю Костянтинівну: вона не лише досвідчений редактор, а й мудра людина. А щодо цитати… Нас і так є кому ганити, а тут ми самі себе брудом поливаємо. Нам насправді треба було б зеленку пити, щоб хоч трішки припекти вавки в голові, які не дають нашим мізкам працювати в потрібному напрямку. Хоча цитата, я тобі скажу, сильна. І багато в чому правдива. Коротше, вчиняй так, як вважаєш за потрібне. У будь-якому разі викинь слова про Москву і Польщу. Зараз — інші часи. Треба навпаки — шукати порозуміння і спільні точки дотику. Досить кивати на когось, треба на себе пильніше подивитися.

— Спасибі, Богдане Даниловичу, за пораду. Я подумаю. Що стосується нинішніх подій, то, якщо знадобиться моя допомога, — я готовий.

— Не сумніваюся. Дякую тобі за все, Сашко. До побачення.

Тільки-но Зорій поклав слухавку, як ожив мобільний.

— Богдане Даниловичу, — стривожений голос Яруги міг означати тільки єдине — щось трапилося, — Остапенко зник.

— Що значить «зник»?

— А так, зник. Немає ніде. Ті, кому доручено було… та ви ж знаєте, щойно доповіли: не можуть його знайти. Вчора пізно увечері як зайшов до свого будинку, так досі й не виходив. На службі теж немає.

— Можеш далі не пояснювати — все зрозуміло. Він використав підготовлений варіант, який має бути в кожного з таких… Що ж, будемо сподіватися, що наша тривога передчасна. Що ще нового?

— Працюємо за планом. Усі наші колеги не відходять від телевізорів. Коротше — бардак. Ніхто не знає, що робити. Мені навіть здається, що починається паніка. Треба щось робити.

— Скоро все буде, не переживай. Відслідковуй ситуацію і доповідай.

— Єсть!

Щойно Зорій вимкнув мобілку, вона знову завібрувала в руці. Богдан Данилович глянув на екран: висвітився напис «Симко П.».

— Слухаю, Петре.

— Здрастуй, Богдане! Є інформація від даішників: кілька хвилин тому біля одного з будинків у Царському селі на бульварі Лесі Українки вибухнув автомобіль. Яка марка і хто був у машині — встановлюється. Відомо тільки, що рознесло вщент, на друзки. У салоні хтось був, бо кругом валяються частини людського тіла. Можливо — людських тіл. За попередніми даними, зібраними від перехожих, на тому місці завжди паркувався твій начальник — Мирон Остапенко. Може, це його грохнули?

— Зрозуміло. Спасибі, Петре. Коли щось іще стане відомо про цей випадок — зателефонуй.

— Гаразд, бувай…

Зорій набрав номер Яруги.

— Ну, що, дорогенький? Ось тобі й почалися сюрпризи. Та ще й які! Можеш Остапенка не шукати. Телефонував Петро Симко — вибухнув автомобіль нашого т. в. о. Вщент рознесло не тільки машину, а й того, хто сидів у ній. Не сумнівайся — ідентифікувати особу не вдасться. Експерти зроблять висновок, що загинув Остапенко. Отож чекаймо наступної зустрічі з нашим улюбленим тимчасовим начальником. Думаю, цей довго в підпіллі не просидить, десь випливе. А поки що, як то кажуть, баба з воза, а кобила «в курсе дєла».

8

Вони й цього разу зробили все, щоб зустрітися таємно, подалі від сторонніх очей: саме зараз ніяк не можна допустити, щоб їх хоч хтось побачив разом. Ці кілька днів, які потрясли не лише Україну, а й світ, для них — найголовніші в житті. І ніхто не повинен знати — усе, що відбулося, вони зробили разом.

Валентина Ромниченко лише недавно дізналася, що вона землячка Богдана Зорія. Рідна мала батьківщина нині в такому самому шаленому русі, як і решта українських земель.

їхні земляки теж вийшли на вулиці міст і сіл і розігнали к бісу обласну й районні адміністрації.

— Богдане, а ти пам’ятаєш, як ми вперше зустрілися?

Якби тоді мені хтось сказав, що я стану змовницею і попруся у владу, я би плюнула межи очі. Та й пішла на контакт я лише після того, як ти таємно показав мені справу на діда, з якої дізналася, що доносила на нього моя бабця.

— Валю, я пишаюся, що розгледів у тобі таку потужну й розумну людину. І те, що ти стала лідером нації і взяла на себе цей тягар, ще раз підтверджує мій правильний вибір.

І твій вибір також.

— Богдане, я ніколи не запитувала тебе, а ти не казав сам мені про… — Валентина зам’ялася, добираючи слова. — Скажи правду, я у ваших офіційних кадебістських документах значусь як агент?

— Валю, — Богдан у нокдауні, — я ж тобі як на духу казав і зараз запевняю, що про наші стосунки не знає жодна душа. Навіть мій вірний Санчо Панса — Віктор Яруга.

— Я розумію, ти міг не називати мене на прізвище, міг взагалі про мене і наші плани «захоплення влади» нікому не говорити, — Валентина подивилася, як часто це робила, Богданові в очі. — Мене не обдуриш. Ти ж не вмієш брехати. Розколюйся!

Дав мені якесь прізвисько, чи як там