Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд
Він почув звук у каюті. Маретта прокинулася, і він нестерпно захотів, щоб вона вийшла і стала тут, поруч із ним, помилуватися величною красою їхнього першого спільного дня. Він бачив дим від вогню, який сам розпалив, дим від твердої деревини, що підіймався чистими білими хмаринками у вимите дощем повітря.
Запах диму, як і запах кедра й живиці, був для Кента запахом самого життя. А тоді він почав вичерпувати з дна залишки води. Працюючи, він насвистував. Йому хотілося, щоб цей свист почула Маретта. Хотілося, аби вона знала, що й цього дня його віра в неї не похитнулася. Перед ними, навколо них розстелявся великий і прекрасний світ. І вони були в безпеці.
Під час роботи його розум був як ніколи зосереджений на рішенні: не ризикувати. Він обірвав свист на мить і легко й переможно розсміявся, подумавши про роки досвіду, які зараз були його найнадійнішим охоронцем. Він став майже неперевершеним знавцем усіх тонкощів і хитрощів свого ремесла — гри у полювання на людей, і він знав, що робитимуть мисливці за втікачами, а що ні. Він поставив їм мат з першого ходу. І, до речі, позбувшись Кедсті, О’Коннора і його самого, поліція Пристані залишилася без найспритніших кадрів. Це вже була неабияка втіха. Та хай би навіть гнався за ними цілий загін переслідувачів — Кент знав, що переможе. Увесь ризик (якщо небезпека взагалі існує) припадав на цей перший день. Лише поліційний катер здатен був наздогнати їх. А з тією перевагою у відстані, що вони мали, Кент був упевнений: вони встигнуть пройти Бистрину Смерті, сховати баркас і вирушити неходженими лісами на північний захід, перш ніж той катер загрожуватиме наздогнати їх. Відтоді він триматиметься північно-західного напрямку, все далі й далі заглиблюючись у дичавину, в землі, де не ступала нога людська — і це буде останнє місце, де закон шукатиме його. Кент випростався і знов озирнувся на дим, що мов сіро-біле мереживо вився між ним і синню неба. І в ту мить сонце зійшло над верхівками найвищих кедрів, і день велично вступив у свої права.
За чверть години Кент насухо витер підлогу судна і тоді — з несподіваністю, що підхльоснула його, наче удар батога за спиною — відчув запах, що розлився в чистому, пропахлому лісом повітрі. Це був запах бекону і кави! Він думав, що Маретта зайнята тим, що надягає сухе взуття і робить щось на кшталт ранкового туалету. Натомість вона готувала сніданок. У цьому не було нічого надзвичайного. Не бозна-яке досягнення — підсмажити бекон і каву зварити. Але зараз це стало завершальним штрихом у картині раю для Кента. Вона готувала ЙОМУ сніданок! Для нього ж кава і бекон завжди нерозривно ототожнювалися з домом. Було в них щось особисте, товариське. Всюди, де траплялися кава і бекон, були діти, що сміялися, жінки, що співали, і чоловіки зі щасливими привітними обличчями. З них починався рідний дім.
— У кожній хижці, де чути запах бекону і кави, — завжди казав О’Коннор, — тебе покличуть на сніданок, якщо постукаєш у двері.
Але в цю мить Кент не згадував слів давнього поліційного друга. Зараз усі його думки поглинуло відкриття, що Маретта готує сніданок — для нього.
Він підійшов до дверей і прислухався. А тоді відчинив їх і зазирнув усередину. Маретта стояла навколішки перед відчиненою заслінкою грубки і смажила хлібці на двох виделках. Її обличчя палало рожевим рум’янцем. Вона не гаяла часу на те, щоб розчесати волосся, а лише недбало заплела його в косу, яку відкинула за спину. Побачивши Кента, дівчина видала зойк удаваного розчарування.
— Чому ви не зачекали? — запротестувала вона. — Я хотіла зробити вам сюрприз.
— Ви й зробили, — відповів він. — А я не міг чекати. Я мав прийти і допомогти.
Він уже був усередині й стояв навколішки поруч із нею. Коли він потягнувся до виделок, його губи торкнулися її волосся. Рум’янець на щоках Маретти спалахнув ще яскравіше, і горлом забринів м’який сміх. Підводячись, вона ласкаво торкнулася долонею його щоки, і Кент засміявся у відповідь. А після того, коли вона сервірувала стіл-полицю, її рука де-не-де торкалася його плеча або волосся, і двічі чи тричі він чув цей тихий горловий сміх, що збурював у ньому спалах щастя. А тоді вони сиділи поряд, він — у низенькому кріслі, вона — на табуретці, зсунувши їх близько перед полицею, що слугувала за стіл, і їли свій сніданок. Маретта налила йому кави та розмішувала в ній цукор і згущене молоко. А він на радощах навіть не сказав їй, що ніколи не кладе в каву ні цукру, ні молока. Крізь маленьке віконечко ранкове сонце заливало кімнату. Крізь відчинені двері Кент вказав дівчині на те, як розкішно відбиваються сонячні промені в річці й у зелені лісу, який вони проминали. Коли зі сніданком було покінчено, Маретта вийшла на палубу разом з ним.
Певний час вона стояла мовчки й нерухомо, вдивляючись у дивовижний світ, що обступив їх скрізь. Кентові навіть здалося, що на деяку мить вона затримала подих. Відкинувши голову й підставивши свою білу шийку м’якому, просякнутому запахом живиці повітрю, дівчина вдивлялася в ліси. Її очі раптом сповнилися світла, наче зорі. В її обличчі відбивалися промені ранкового сонця. І, дивлячись на неї, Кент зрозумів, що ніколи не бачив її такою вродливою, як у ці дивовижні миті. Йому й самому перехопило дух, адже він також збагнув, що це Ніска-богиня після довгої розлуки знову
