Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

— …Був тією людиною, заради якої ви збрехали, щоб урятувати від смерті, — прошепотіла вона.

— Так. Коли куля метиса дістала мене, я гадав, що це чудовий шанс відплатити Сенді Мактриґґеру за те, що він зробив для мене у тому наметі багато років тому. Але це аж ніяк не був героїчний учинок. Це не був навіть сміливий учинок. Я гадав, що помираю, отже, нічим не ризикую.

А тоді він почув м’який, радісний тихий сміх із того місця, де покоїлася на подушці її голова.

— І весь цей час ви так блискуче брехали, Джимсе, — Я ЗНАЛА, — скрикнула вона. — Я знала, що ви не вбивали Барклі, і знала, що ви не помираєте, і ще я знала, що сталося в тому наметі десять років тому. І… Джимсе… Джимсе…

Вона підвелася на подушці. З її губ виривалося збуджене дихання. Тепер уже не однією, а обома руками вона стискала його долоню.

— Я знаю, що ви не вбивали Джона Барклі, — повторила вона. — І… СЕНДІ МАКТРИҐҐЕР ТЕЖ ЙОГО НЕ ВБИВАВ!

— Але…

— Він НЕ ВБИВАВ, — перебила вона майже зі злістю. — Він був так само невинуватий, як і ви. Джимсе… Джимсе… Я знаю, хто вбив Барклі. О, Я ЗНАЮ — ЗНАЮ!

Її горло перехопив придушений схлип, і вона додала, намагаючись через силу говорити спокійно:

— Не думайте, що я не довіряю вам, якщо зараз не можу розповісти вам більше, Джимсе, — мовила вона. — Ви зрозумієте — і дуже скоро. Коли ми відірвемося від поліції, я розповім вам. Я нічого від вас не приховаю. Я розповім вам про Барклі, про Кедсті — про все. Але зараз я не можу. Це ненадовго. Коли ви скажете, що ми у безпеці, я вам повірю. А тоді…

Вона прибрала від нього руки і відкинулася на подушку.

— А тоді — що? — спитав він, нахиляючись уперед.

— Може, ви мене розлюбите, Джимсе.

— Я кохаю вас, — прошепотів він. — Ніщо в світі не завадить мені кохати вас.

— Навіть якщо я розповім… скоро… що це я вбила Барклі.

— Ні. Це буде неправда.

— Чи… якщо я скажу… що це я… вбила… Кедсті?

— Байдуже, що ви скажете чи який доказ наведете, я вам не повірю.

Вона змовкла. А тоді сказала:

— Джимсе…

— Так, Ніско, моя маленька богине?..

— Я хочу сказати вам дещо… зараз!

Він чекав.

— Це може… шокувати вас… Джимсе.

Він відчув, як вона простягає до нього руки. Обидві її долоні торкалися його плечей.

— Ви слухаєте?

— Так, я слухаю.

— Тому що голосно я цього не казатиму.

І тоді вона прошепотіла:

— Джимсе… Я КОХАЮ ВАС!

У каюті, де потроху розвиднювалося, в обіймах Маретти, яка обвила руками його шию, простягнувши губи для поцілунку, Кент на довгі хвилини втратив усвідомлення будь-чого, окрім захвату від цієї єдиної великої мрії, що обернулася реальністю. Те, про що він молився, перестало бути молитвою, і те, про що він снив, більше не було сном — і все ж на мить усе це здалося йому несправжнім. Пізніше він, мабуть, так і не пригадав би, що казав у перші хвилини радісного хвилювання.

Фізичне існування здавалося йому чимось буденним, що майже згубилося, потонуло, розчинилося в теплій пульсації й трепеті іншого життя, у тисячі разів дорогоціннішого, ніж його власне, і це життя він тримав зараз у своїх обіймах. І все ж, крізь божевільний запал, що володів ним, він відчував безмежну ніжність, із якою Маретта тихим радісним шепотом промовляла його ім’я. Вона притягнула його голову нижче і поцілувала його, і Кент упав на коліна біля неї і припав лицем до її лиця. У ту ж мить стукіт дощу по даху припинився, і туманна імла розступилася перед сірим світанком.

І в тому світанку нового дня Кент нарешті вийшов з каюти і глянув на дивовижний світ навколо. Його груди сповнювала переможна радість людини, яка щойно народилася на світ — і світ цей змінився не менше за нього. Буря минула. Перед очима лежала сіра ріка. З боку берега Кент розрізняв темні обриси глибоких ялинових, кедрових і піхтових лісів. Навколо стояла урочиста тиша, порушувана тільки шепотінням ріки і плюскотом хвиль об борт судна. Вітер змістився, забравши з собою дощові хмари, і Кент, роззирнувшись навколо, побачив, як швидко розчиняються останні тіні ночі і постають на сході картини нового раю. З плином часу небо на сході набувало м’якого перлинно-сірого кольору — і швидко після того, з настанням чарівного північного світанку