Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

повітря в каюті вже прогрілося. Він подивився на Маретту. Її мокре волосся досі налипало до обличчя, її ніжки, і плечі, і частина тіла були мокрі. Але очі її блищали, і вона всміхалася йому. У той момент вона здалася йому дитиною, яка радіє, що знайшла собі схованку. Він очікував, що жахи минулої ночі відіб’ються на її обличчі, але ті безслідно зникли. Дівчина не думала про грім і блискавку, чи про стежку в непроглядній темряві, чи про Кедсті, що лежав мертвий у бунгало. Вона думала про нього.

Він від душі розсміявся. Якою радісною і бентежною була ця темна ніч із громом бурі над головами і хвилями великої ріки під днищем їхнього човна. І вони двоє — самі — в каюті на цьому вутлому суденці, недостатньо високій, щоб випростатися, і навряд чи достатньо широкій, щоб узагалі розвернутися. Але її теплий затишок, жар вогню, що починав зігрівати їхні замерзлі тіла, і привітний тріскіт березових дров у грубці на мить відвернули Кента від думок про світ, що залишався позаду. І Маретта, чиї очі й вуста м’яко всміхалися йому у світлі свічки, ніби теж забула про все. Лише маленьке віконечко повернуло їх думками до трагічних обставин їхньої втечі. Кент чітко уявив собі, як це має виглядати з берега — зрадлива цятка вогню, що пливе крізь темряву. Уздовж берега траплялися самотні житла, розкидані на кілька миль нижче Пристані, і чиїсь очі, дивлячись крізь бурю в бік ріки, могли їх побачити. Він дістався до вікна і завісив його плащем.

— У дорогу, Сіра Гуско, — сказав він тоді, потираючи руки. — Чи не буде тут більш по-домашньому, якщо я закурю?

Вона кивнула, не зводячи очей із плаща на вікні.

— Ми в повній безпеці, — запевнив Кент, виймаючи люльку і набиваючи її. — Усі, напевно, сплять. Але не будемо ризикувати.

Судно повільно гойдалося на хвилях. Кент відчув, що воно змінило рух, і додав:

— І не треба боятися, що ми на щось налетимо. Тут немає скель і порогів на тридцять миль уперед. Ріка рівна, як підлога в залі. Навіть якщо ми вріжемося в берег, не лякайтеся.

— Я не боюся… ріки, — відповіла вона. А тоді, так неочікувано, що він стрепенувся, спитала: — Завтра вони шукатимуть нас?

Кент запалив люльку, не зводячи з неї пильних очей. Вона сиділа на табуретці, нахилившись до нього й чекаючи на відповідь.

— В лісах, на ріці, скрізь, — відповів він. — Звичайно ж, вони шукатимуть зниклий човен. Нам просто треба стежити, чи немає за нами погоні. І скористатися добрим початком.

— Дощ змиє наші сліди, Джимсе?

— Так. Усі, що ми залишили на відкритому просторі.

— Але… напевно… у закритих місцях?..

— Ми не проходили по закритих місцях, — запевнив її він. — Пригадуєте, щоб ми там були, Сіра Гуско?

Вона повільно похитала головою.

— Ні. Але там був Муї, під вікном.

— Його сліди точно будуть змиті.

— Рада це чути. Не хотіла би наразити на біду чи його, чи містера Фінґерза, чи будь-кого з наших друзів.

Вона не намагалася приховати, яке полегшення їй принесли його слова. Він був трохи здивований, бо не очікував, що вона турбуватиметься про Фінґерза чи старого індіанця в цю годину власної небезпеки. Тієї небезпеки, від відчуття якої він намагався утримувати її якомога довше. Але Маретта не могла не усвідомлювати навислої над ними загрози. Вона мала б знати, що за кілька годин тіло Кедсті знайдуть, і довга рука поліції диких просторів потягнеться слідом за ними. І якщо їх спіймають…

Дівчина витягнула перед собою ніжки й почала ворушити ними в чоботах — він чув, як у них хлюпає вода.

— У, які вони мокрі! — здригнулася вона. — Чи не могли б ви розшнурувати і стягнути їх із мене, Джимсе?

Він відклав люльку і підповз на колінах ближче до неї. Знадобилося п’ять хвилин, щоб зняти з неї взуття. А тоді він узяв одну з її промоклих ніжок у свої великі долоні.

— Холодна… як крига, холодна, — сказав він. — Вам треба зняти панчохи, Маретто. Будь ласка.

Він склав дрова перед грубкою й накрив ковдрою, яку стягнув зі спального місця. Тоді, так само на колінах, він підтягнув тростяне крісло до вогню та застелив його другою ковдрою. За кілька хвилин Маретта зручно вмостилася в кріслі, поклавши босі ніжки на імпровізовану підставку з накритих дров. Кент відчинив дверцята грубки. Потім загасив одну свічу, що вже починала чадити, за нею іншу. Палахкотлива березова деревина м’яким світлом освітлила кімнату. Вогонь запалив стриманий рум’янець на обличчі дівчини, і з цим новим відтінком її очі здавалися Кентові дивовижно м’якими й чарівними. І коли він закінчив, дівчина простягла руку і на мить торкнулася його обличчя і його мокрого волосся — так легко, що він відчув її трепетну ласку, зовсім не відчувши її ваги.

— Ви такі добрі до мене, Джимсе, — промовила дівчина, і він відчув, ніби щось стиснуло їй горло.

Він сів на підлогу біля її крісла, притулившись спиною до стіни.

— Це тому, що я кохаю вас, Сіра Гуско, — відповів він тихо, дивлячись прямо в полум’я вогню.