Бродяги Пiвночi - Джеймс Олівер Кервуд

зламане весло, Кент не ворухнувся. Він відчував, як руки Маретти все міцніше обіймають його за шию. Краєм ока він побачив її відкинуте обличчя — рум’янець, що палав на ньому кілька хвилин тому, заступила смертельна блідість. Кент знав, що без жодних пояснень вона зрозуміла майже цілковиту безнадійність їхньої ситуації. І він був радий, що вона зрозуміла. Тепер, коли він знав, що дівчина за будь-яких обставин не впадатиме в паніку, на душі було значно легше. Він схилив обличчя до неї, відчувши оксамитову гладкість її щоки. Вона потяглася до нього вустами, і вони поцілувалися. Він майже душив її в обіймах, несамовитий від кохання, відчайдушно бажаючи за будь-яку ціну вберегти її від ушкоджень.

Його мозок працював швидко. Існував, можливо, один шанс із десяти, що баркас — без керма і людського керування — безпечно просковзне між чорними кам’яними стінами і різними зубами Бистрини. Якщо навіть баркас і подолає цей шлях, вони опиняться в руках поліції, хіба що якоюсь дивовижною примхою долі вони приб’ються до берега, перш ніж катер пройде слідом за ними.

З іншого боку, якщо їх протягне досить далеко крізь нижні пороги, вони можуть поплисти. І — була ще рушниця, що лежала поперек наплічника. На неї, зрештою, він покладав свою найбільшу надію — якщо тільки судно пройде крізь Бистрину. Фальшборти нададуть їм більший захист, ніж тонкіші стіни катера — їхнім переслідувачам. у серці чоловіка несподівано заклокотіла ненависть до цього Закону, частиною якого він був колись. Цей Закон гнав їх назустріч неминучій загибелі, і Кент мав намір битися. На катері не могло бути більше трьох людей, і він уб’є їх усіх, якщо буде необхідно.

Тепер їх несло все швидше, наче розгнузданого скакового коня крізь пінні шумні пороги. Незграбне суденце під їхніми ногами вихляло й крутилося. Залиті водою верхівки величезних скель шпарко проминали повз них зовсім поруч. І Маретта, однією рукою обіймаючи його за шию, разом із Кентом дивилася в очі смерті. Вони вже бачили Зуб Дракона, чорний і похмурий, що чекав на них чітко посередині їхнього шляху. У наступні сто двадцять секунд вони вріжуться в нього — або проминуть його. Кент не мав часу пояснювати. Він підстрибнув до наплічника, висмикнув ножа з кишені й перерізав товсту мотузку, задля певності намотану поверх ремінців. Наступної миті він знову був поряд із Мареттою, обв’язуючи її талію мотузкою. Другий кінець він дав їй, і вона пов’язала його навколо чоловічого зап’ястка.

Затягнувши вузол, вона усміхнулася. Це була дивна, скупа й напружена усмішка, але вона ясно свідчила, що дівчина не боїться, що вона безмежно довіряє йому і знає, що означає мотузка.

— Я вмію плавати, Джимсе, — прокричала вона крізь гуркіт. — Якщо ми вдаримося у скелю…

Вона не завершила — із його губ зірвався несподіваний скрик. Він майже забув найважливішу з усіх речей. Не було часу розшнуровувати чоботи. Схопивши ножа, він єдиним низхідним рухом розпоров шнурівку. Швидко звільнився від взуття, потім звільнив від нього Маретту. Навіть у цю годину небезпеки він у захваті спостерігав, як швидко Маретта відгукується на думки, що спонукають його до дії. Вона зірвала з себе верхній одяг і скинула його на палубу, доки він викараскувався зі своєї грубої сорочки. Її струнка фігура у білій нижній спідниці, її розкішне волосся, розметане вітром, що дмухав від Бистрини, її голі шия і плечі, її очі, що не зводили осяйного погляду з Кента — вона знову була зовсім поряд, у його обіймах, і її вуста беззвучно промовляли його ім’я. А за мить вона відкинула голову і швидко вигукнула:

— Поцілуй мене, Джимсе… поцілуй мене…

Її теплі вуста припали до його губ, і її голі руки оповили його шию судомною дитячою хваткою. Він глянув уперед і вперся ногами в дно, а тоді занурив руку в м’яке павутиння її волосся і притиснув її обличчя до своїх оголених грудей.

За дві секунди сталося зіткнення. Чітко серединою борту баркас налетів на Зуб Дракона. Кент був готовий до удару, але його спроба втриматися на ногах, обіймаючи Маретту, зазнала поразки. Фальшборт урятував їх самих від удару об слизьку гладінь скелі. Посеред реву води, який тільки й було чути, Кент ясно розібрав хруст деревини. Судно виринуло нагору, підняте могутньою хвилею, і на секунду-дві здалося, наче ця хвиля збирається перекинути й накрити його. А тоді судно, що налетіло на ніс скелі, почало повільно зісковзувати назад до води.

Тримаючись за перила однією рукою і притискаючи до себе Маретту другою, Кент із жахом спостерігав, що відбувається. Судно зносило У ПРАВИЙ КАНАЛ! І в тому каналі не було жодної надії — лише смерть.

Маретта стійко дивилася в лице невідворотному. У цю годину, коли кожна секунда була сповнена невідомості завдовжки в ціле життя, Кент побачив, що вона зрозуміла. І все ж вона навіть не скрикнула. Її обличчя було смертельно блідим. Її волосся, руки й плечі були мокрі від бризків води. Але йому траплялося бачити жах — в її обличчі жаху не було. Коли вона підняла на нього свої очі, він був захоплений її тихим спокійним поглядом. Лише вуста дівчини тремтіли.

Його душа обернулася на безмовний крик, що потонув у наступному тріску дерева — виступ Зуба зім’яв маленьку каюту, мов картон. Кент відчув, як його переповнює наплив почуття, могутнішого за загрозу, що несла в собі Бистрина. Він не міг програти! Цього не можна було уявити собі. Не можна! Тільки не тоді, коли поряд ВОНА і він б’ється за це чарівне тендітне створіння, яке навіть перед лицем самої смерті не втрачає посмішки.

А тоді (він досі міцно обіймав її рукою) страховиська одвічної сили та смерті дали йому відсіч. Судно вислизнуло на волю від Зуба Дракона, наполовину заповнене водою. Його надтріснутий поламаний каркас опинився в