Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

— Пане Максиме, — повчально підняв він угору м’ясистого пальця, — я їм сьогодні показав, як треба грати, і вони ще довго пам’ятатимуть нинішній вечір!

— Мені завжди здавалося, що такий гравець… — з ентузіазмом почав Рутковський, та Кочмар не дав йому доказати:

— Ви маєте рацію, мій молодий друже, є ще фортуна, і сьогодні вона була на моєму боці. Потім ми розрахуємось, — кинув він недбало, — а тепер я б хотів відсвяткувати цю заслужену перемогу. Щось ви тут без мене знудилися, Герда зовсім сумна. Замовте, пане Рутковський, коньяку й шампанського, а я поки що вип’ю трохи віскі, бо гра була дуже виснажливою, і спрага мучить мене.

Кочмар вилив з пляшки залишки віскі і випив одним духом, знов не розбавляючи, але підсунув до себе блюдо з закусками і почав їсти просто з нього, не перекладаючи на свою тарілку й апетитно плямкаючи губами.

Максим почувався спокійно: слава богу, захопив зайві гроші і вистачить розрахуватися, він не тішив себе ілюзіями з приводу того, кому доведеться розраховуватися.

Що ж, усе було логічно, й він би заплатив ще більше, зрештою, хоч як це парадоксально, все одно за все платить радіостанція «Свобода», навіть за акції, спрямовані безпосередньо проти неї, будуть викладені гроші, одержані в її ж касі.

Правда, Рутковський знав, що не має права кидатися грішми: співробітники станції хоч і мали порівняно із службовцями ФРН дуже високу зарплатню, один перед одним вихвалялися своєю ощадливістю, і на цьому фоні гультяйство виглядало б викликом, а саме цього Максим не хотів. Не повинен був нічим виділятися, мусив стати одним з багатьох, сірим і непомітним, рядовим співробітником, якого не дуже цікавить кар’єра — аби добре платили.

Але існують ще сталеві сейфи з картотеками і один головний сейф, де зберігаються ключі від інших…

Максимові було відомо, що ключ од головного сейфа забирає з собою Кочмар. Можливо, він здає його охороні станції, можливо, носить у себе в кишені, він підозріливий, цей пан Роман, хитрий і підозріливий, певно, ніколи не розлучається з ключем, вважає себе досвідченим розвідником, полюбляє розповідати факти зі своєї розвідницької діяльності. Щоправда, всезнаючий Мартинець каже, що ці факти пан Роман запозичує в основному з детективів, однак навіть сам Мартинець не сміє викрити Кочмара.

Жарти з паном Романом погані — агент розвідки, і тут справа навіть не стільки в Кочмаревій особі, як у престижі всієї організації, де він працює: нездорову цікавість там не прощають.

Кельнер приніс пляшки, вони зайняли половину столу, мовчазна Герда пожвавішала й пересіла від Максима ближче до Кочмара.

Пан Роман випив коньяку, примружившись від задоволення. Максим непомітно відставив свій келих, тепер він знав, що має робити: споїти шефа.

Зрештою завдання було не таким уже й складним. Кочмар явно йшов назустріч Максимовому бажанню, й Рутковському залишалося тільки стежити, аби не захмеліти самому.

Наближалася дванадцята година, а Кочмар, здавалося, тільки починав гуляти.

Максим з роздратуванням подумав, що деякі люди можуть позмагатися з бездонною бочкою. І все ж якась межа була й у пана Романа. Не допивши чергового келиха, він схилився на Гердине плече і раптово заснув, випнувши губи й присвистуючи.

Максим оплатив досить солідний рахунок, не пошкодувавши чайових, і кельнер викликав таксі. Разом вони перетягнули сонного Кочмара до машини, задоволена Максимовою щедрістю, Герда цмокнула його в щоку, Рутковський помахав їй рукою на прощання, і таксист рушив до Мюнхена.

Максим сидів позаду, обійнявши Кочмара лівою рукою за плече. Вдаючи, що розбурхує пана Романа, він запитав так, аби почув таксист:

— Ключ? Де ключ від вашої квартири?

Кочмар у відповідь лише пробурмотів щось невиразне.

Рутковський поскаржився таксистові:

— Живе сам, і вдома нікого нема. Перебрав трохи…

— Трохи? — зареготав таксист. — Язика повернути не може. Пошукайте ключ у кишенях.

— Якщо не знайду, доведеться везти пана до мене.

— Де ж тому ключеві бути? — стенув плечима таксист.

Справді, де ж бути ключам?

Нарешті Максим намацав їх у лівій кишені піджака: два ключі на брелочку, два маленьких ключі від квартирних замків з секретами.

А де великий від сейфа?

Рутковський заліз у праву кишеню Кочмаревого піджака, обережно обмацав кишені штанів.

Нема…

Лишалися спідні кишені піджака. З одної витягнув бумажник, з другої стирчав гребінець.

І все…

Максим швидко переглянув вміст бумажника, але ключа не знайшов. Виходить, пан Роман залишає його десь у сейфі охорони чи тримає в якомусь тайнику. І шлях до нього значно важчий.

Рутковський засунув Кочмареві назад у кишеню бумажник і нараз намацав кінчиками пальців щось тверде. Провів долонею по підкладці: так і є, вгорі ще одна потаємна кишенька, застебнута блискавкою.

Максим відсунув Кочмара в кут машини, щоб таксист нічого не побачив, розстебнув блискавку й двома пальцями витягнув з кишені ключа у замшовому чохлі. Масивного ключа з візерунчастою головкою — він бачив його один раз у кабінеті шефа: стирчав зі сталевого сейфа нахабно, наче глузував з Рутковського, а тепер лежить на його теплій долоні й, певно, відчуває, як ледь-ледь тремтять Максимові пальці.

Рутковський відсунувся від Кочмара. Не поспішаючи, зробив зліпки з обох боків ключа і його торцевої частини, уважно обтер, щоб не залишити слідів. Хотів уже покласти ключ назад, але таксист нараз запитав:

— Знайшли?

Максим відповів недбало:

— Де ж їм бути? В піджаку.

— Порядок.

— Допоможете мені довести пана до ліфта?

— Звичайно, вам самому не впоратися. Важкий…

— Йому сьогодні пощастило.

— Я ж бачу: набрався…

— Зірвав гарний куш.

— Поздоровляю. Замочували?

— Як водиться.

— Щастить людям…

Таксист знову замовк, і Максим обережно поклав чохол з ключем назад до секретної кишеньки.