Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
Звичний до всього, водій не звернув уваги на зім’ятий Максимів костюм, тільки пильно подивився, чи не п’яний, і запитав адресу. Район був фешенебельний, це зовсім заспокоїло таксиста, і він одчинив Максимові дверцята, їхав швидко. Спочатку Рутковський хотів розпитати, де саме вони перебувають, однак вирішив, що це тільки здивує і насторожить таксиста, на всяк випадок він відзначив, на якому кілометрі була злощасна галявина, й тепер запам’ятовував дорогу.
Нарешті побачив свій будинок. Ліфт підняв Максима на п’ятий поверх, він швидко відімкнув двері й зітхнув з полегкістю, коли замок клацнув за спиною.
Луцька сиділа, поклавши ногу на ногу, погойдувала нею, і легкі світлі штани то відкривали, то затуляли кісточки. Дивилася на Максима чи то злякано, чи насторожено, якимось блукаючим поглядом.
Рутковський сів поруч Стефанії, вільно простягнувся у фотелі, скоса зиркнув на дівчину. Навіть у позі Луцької, в манері триматися прозирала напруженість, наче Стефанія чекала запитання, на яке їй важко відповісти. Нараз м’яким котячим рухом перегнулася з крісла, зазирнула Максимові у вічі, поклала долоню на коліно й запитала зовсім не те, чого чекав він. Запитала про буденне, так, як запитують малознайомі люди при випадковій зустрічі:
— Як вам ведеться? І чого так довго не з’являлися?
Рутковський зітхнув і відповів такою ж банальністю:
— Робота… Спочатку завжди важко, поки не втягнешся.
— Могли б і подзвонити колись увечері.
— А Іванна? Якось незручно.
— Іванна не засудить. Правда, Ваню? — Вона називала Іванну на чоловічий манір, певно, так називати її було привілеєм тільки Луцької, і це ще раз підкреслювало їхню близькість.
— Ти про що, люба? — перепитала Іванна.
— Могла б дати Максимові мій телефон.
— А-а, — махнула рукою Іванна, — він такий відлюдкуватий. Лише раз зволив завітати до нас.
— Я хороший, — спробував відбутися жартом Рутковський, — я хороший, але зайнятий. І обіцяю виправитися.
Луцька зняла руку з Максимового коліна й попестила довгими пальцями його по щоці: це означало й прощення, і обіцянку на майбутнє; певно, Максимові слід було якось відповісти на цей жест, досвідченіший чоловік неодмінно скористався б з цього, а Рутковський тільки всміхнувся ніяково й навіть трохи відсунувся.
Однак Луцька зреагувала на це по-своєму: либонь, саме Максимові сором’язливість і недосвідченість сподобалися їй, бо вона перегнулася через крісло, визивно торкнулася Рутковського плечем і запропонувала:
— Давайте повечеряємо завтра разом. Можете запросити мене?
Вона сказала це голосно, аніскілечки не соромлячись Іванни. Максима трохи вразило це, хоча тут свої звички, манери, спосіб поведінки, розкутість у стосунках між чоловіками та жінками, і Рутковський відповів не вагаючись:
— З радістю. Панна має улюблений ресторан?
— Кращого за «Корону» нема, — втрутилася Іванна.
— Ні! — рішуче заперечила Луцька. — Щоб Юрко підсів до нас і пробалакав піввечора? А ми з Максимом хочемо самотності. — Стефанія лукаво зазирнула йому в очі й прошепотіла на вухо: — Сьогодні я відвезу вас додому…
Підвелася й пішла до бару, гарна, зваблива й самовпевнена. Знала собі ціну й навіть не припускала думки, що її пропозиція може не сподобатися Рутковському.
Вона налила в келихи всім трьом якогось тягучого лікеру. Максимові лікер не смакував. Проте відпив трохи, хотів ковтнути ще раз, та задзеленчав дзвінок, і п дверях з’явився Лодзен. Він підійшов до Іванни підтюпцем, довго тримав її руку й зазирав у вічі. І нараз Рутковський збагнув, що полковник закоханий в Юркову дружину, мабуть, безперспективно, та все ж не втрачає надій; певно, тому його, Максима, так швидко й без особливих ускладнень узяли на радіостанцію.
Нарешті полковник відірвався від Іванниної руки, по-батьківському погладив Стефанію по щоці й приязно кивнув Максимові.
— І ви п’єте таку бурду? — похитав він головою, ідучи до бару. — І це тоді, коли тут є… — полковник відчинив бар і урочисто витягнув напівпорожню пляшку. — «Білий кінь»… Ось що тут є, а хіба може зрівнятися щось із шотландським віскі? Йдіть сюди, — покликав Максима, — не пошкодуєте.
Рутковського не треба було просити, він хотів розповісти про вчорашній інцидент з бандерівцями чи, можливо, тими, хто видавав себе за них.
Лодзен уважно вислухав Рутковського й похитав головою. Виніс присуд безапеляційно:
— Бандерівці! І це ж треба, сунуть поганого носа не в своє діло. Доведеться прищемити.
— Я чудом лишився живий, — поскаржився Максим.
— Ніякого чуда нема. Хотіли вас полякати. Вони знають своє діло, і якби збиралися справді ліквідувати… — красномовно махнув рукою.
— І це у вільному світі! Куди тільки дивиться поліція? — й далі обурювався Рутковський.
Лодзен зупинив його коротким жестом.
— Я розумію їх, — відповів сухо. — Комуністи залили-таки їм сала за шкуру, і кожного, хто прийшов з того боку, бандерівці підозрюють. До речі, — обернувся він до Луцької, — панно Стефо, чи не знаєте ви есбістів Йосипа й Богдана?
— Звідки панна може знати громил? — щиро здивувався Рутковський.
Лодзен зиркнув на нього з цікавістю.
— Не чули, що панна працює у Стецька? — запитав.
Рутковський покрутив у пальцях келих. Оця красуня сидить на Цеппелінштрасе, 67, поряд з кабінетом того, хто називає себе «прем’єром»…
Максим перевів погляд на Стефанію, побачив, як напружилася дівчина, але тільки на мить; гостро зиркнула спідлоба, відразу примружилася й махнула рукою.
— Не знаю таких, — відповіла. — Може, псевдо?
— Вчора двоє з ваших, — пояснив Лодзен, — мало не спровадили на той світ пана Рутковського.
Луцька похитала головою.
— Панові полковникові має бути відомо, що ОУН відмовилась від терору, — відповіла.
— Я знаю вашу компанію краще, ніж ви думаєте, — зареготав Лодзен, — і не треба розповідати мені казочки. Перекажіть вашому шефові, — нараз мовив різко, — якщо буде свавільничати, вдамося до санкцій!
Тон полковника був недвозначний, і Луцька збагнула, що припустилася помилки. Пообіцяла:
