Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

— Сподіваюсь, ви розумієте, що письменник не може існувати в безповітряному просторі. Все, починаючи від образної системи й кінчаючи ідеєю твору, вимагає міцного грунту, а я тут тільки почав пускати коріння.

— Звичайно, мені зрозуміло це… — Пані Валерія підперла гостре підборіддя тильним боком долоні, якось кумедно повела губами й носом, як кролик, що принюхується, і мовила нараз жалібно: — У Києві зараз спіють каштани… Я любила дивитися, коли вони падають на брук і вискакують із шкаралупи. Великі, блискучі каштани…

Рутковський теж уявив, як лунко розбивається каштан на асфальті десь на Печерську, поблизу лаври, подумав, скільки ще йому не бачити дніпрових просторів, не лежати на оксамитовому піску Труханового острова, не заглибитись у людське море вечірнього Хрещатика.

— Гарне в Києві метро? — нараз запитав Сопеляк. — Я бачив тільки фотографії. Кажуть, на будівництві було багато людських жертв?

— Не вірте, — махнув рукою Максим, — це несерйозно передавати в ефір такі дурниці, коли всі в Києві знають, що це — вигадки. З нас там сміються… — І раптом він затнувся: чи не переборщив?

І справді, Сопеляк, вихиливши ще півчарки, розхвилювався й мало не підскакував на стільці.

— Коли я працював у Києві, — він не уточнив, коли й де це було, — ми намагалися не пропустити жодного факту, який не впливав би на громадську думку. А гіпербола властива журналістиці, без неї не можна обійтись, і нею користується вся світова преса. Ми повинні створювати атмосферу. Припустімо, одержали повідомлення, що якийсь робітник на будівництві метро травмований. З того ж «Вечірнього Києва», який ми з вами, колего, препаруємо. Можна обминути цей факт, а можна, відштовхнувшись від нього, назвавши навіть прізвище травмованого робітника, написати цілу статтю про травматизм.

— Ох, Віктор, Віктор, — не схвалила Сопелякова, — у тебе, коли вип’єш, з’являються ультрагеніальні ідеї.

— Ці ідеї поділяє сам пан Кочмар.

— Поділяв, — уточнила дружина, — та невмирущість пана Романа полягає саме в тому, що він завжди поділяє найновіші й найпрогресивніші ідеї. А твоя вже давно віджила.

— Так уже й віджила! — не погодився Сопеляк.

— Ти, любий, трохи помовч, — нараз не зовсім чемно перервала його дружина. Це справді прозвучало різкувато, вона збагнула, що перегнула палицю, й поправилася: — У людей, коли вони трохи вип’ють, з’являються химерні ідеї, і хід їхніх думок незбагненний. Чесно кажучи, мені теж захотілося випити — якийсь алкогольний настрій, і я пропоную, пайове, підняти чарки за наші успіхи й наше майбутнє. Воно ввижається мені не таким уже й поганим.

— Не таким уже й поганим, — як завжди погодився Сопеляк. І уточнив: — Мені скоро на пенсію, тобі теж, придбаємо десь котедж, в Америці чи в Австралії — кожен щасливий, коли він має забезпечену старість.

— А я гадав, що ви прижилися в Мюнхені, — здивувався Рутковський.

— Що ви, що ви! — злякався Сопеляк. — Кажуть, більшовики планують десант, щоб захопити всіх працівників наших радіостанцій.

— Ну?! — Це було настільки абсурдно, що Рутковський ледь не зареготав. — Десант у Мюнхен?

— Вони не зупиняться ні перед чим, щоб знищити нас, — ствердила пані Валерія.

— Думаю, до десанту не дійде.

— Вашими б устами мед-пиво пити! — зрадів Сопеляк. Запитально зиркнув на жінку. — Може, ти дозволиш, дорога, замовити два кухлі пива? — Він витягнув шию й виставив уперед бороду, дивився прохально, й Рутковському видалося, що зараз підведеться і стане, як пудель, на задні лапи, підлабузницьки піднявши передні.

Пані Валерія одразу зрозуміла всю безглуздість ситуації. Кинула на чоловіка гнівний погляд, повернулася до Рутковського, запитала:

— Чоловіки хочуть пива? То прошу замовити, пийте, будь ласка. Віктор, поклич кельнера.

Першим бажанням у Максима було відмовитись, та якийсь біс уселився в нього, і він докинув недбало:

— І три коньяки, якщо можна, бо шнапс уже кінчається, а я сподіваюсь, ви замовили біфштекси? Чи відбивні?

Сопеляки обмінялися поглядами. Вони були красномовними, ті погляди, та Рутковський аніскілечки не пожалів старих скнар. Витримав паузу й додав:

— Коньяк нехай буде за мій рахунок, бо такі витрати у вас, здається, не передбачені.

— Так, не передбачені… — вихопилось у Сопеляка, але пані Валерія випросталася на стільці й перебила чоловіка:

— Ну, що ви, пане Рутковський. Ми запросили вас і мусимо оплатити рахунок. Кельнере, — гукнула вона, — прошу три коньяки й два пива. І чому не несете біфштекси?

— Вибачте, ви не замов…

— Помиляєтесь, — підвищила голос пані Валерія, — вічно у вас щось наплутають!

Вона сиділа з кам’яним обличчям, поки кельнер приніс замовлене, і Максим розумів, яка буря вп’ялася в її душі. А Сопеляк мав вигляд побитого пса, що віддано дивиться на господаря й не знає, як вчинити: махати хвостом чи загарчати.

Зрештою, підрум’янені біфштекси якось згладили напруження; не тільки Максимові хотілося їсти — всі віддали належне гарно просмаженому м’ясу, вгамували апетит, і це настроїло на благодушний лад.

Рутковський із задоволенням цідив пиво й думав, що мало не цілий тиждень не був у Сенишиних, правда, дзвонив, та слід завтра відвідати їх. Тим більше, що Іванна патякала, навіть не патякала, сказала відкрито: Стефанія Луцька кілька разів цікавилась Максимом і завтра ввечері збирається до Сенишиних.

Пані Валерія прикінчила біфштекс, підмела з тарілки нею смажену картоплю, обтерла губи аж двома паперовими серветками й запитала:

— Звідки пан Лодзен вас знає?

Вона поставила це запитання руба, без усякої підготовки й дипломатичної розвідки, видно, вважала, що біфштекси і коньяк є достатньою платнею за потрібну їй інформацію.

— Полковник Лодзен — добрий знайомий мого двоюрідного брата.

— Я чула про нього. Якийсь ресторатор?

— Так, він власник ресторану.

— Великого?

— Може, чули — «Корона»?

— Ого, не чути про «Корону»? Один з найфешенебельніших закладів!

— Ваш брат — Сенишин? — заворушився на стільці пан Віктор.

— Юрій Сенишин.

— Син оунівського