Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
— Так, мої манери завжди були погані, — зареготав Мартинець, — однак я не шкодую.
— Даремно.
— Я познайомлю вас з іще кращою дівчиною.
— Кращої бути не може! — цілком серйозно заперечив Карплюк.
Гізела підвела на нього великі очі й одразу сором’язливо опустила їх.
— Діє безвідмовно, — пояснив Мартинець, — і навіть я колись проковтнув цю припаду. Гізело, я зараз відвезу тебе додому.
— Я не хочу додому.
— Тоді пристойно поводься.
— Я буду слухняною… — взяла Івана під руку, та все ж непомітно підморгнула Карплюкові.
Стефа чекала на них біля брами. Як завжди, їй пощастило: від’їхав якийсь автомобіль, і Луцька приткнула свого «фольксвагена» на його місце з протилежного боку вулиці.
Стефанія зиркнула на Гізелу ревниво-вивчаюче й підставила щоку для поцілунку — вони зустрічались у Максима на квартирі. Притиснулася до Рутковського, і він обійняв її за плечі.
Дівчина ні на що не претендувала, не коверзувала, і Максима це влаштовувало, зрештою, його стосунки з Луцькою були продовженням тієї ж великої гри, яку він вів у Мюнхені: тут панували свої звичаї, і він виглядав би білою вороною, коли б не мав дівчини.
Дівчата пішли на кухню готувати закуски, а Мартинець, поставивши платівку із записом якоїсь ритмічної музики, танцював сам посеред кімнати.
Іван умів танцювати, мав гарний слух і відчуття ритму, не просто переступав з ноги на ногу, як танцюють іноді сучасні молодики, а жив танцем, забував про все, крім танцю, і весь аж світився радістю.
Карплюк подивився трохи, як танцює Мартинець, і мовив осудливо:
— У вас, пане Іване, ноги як на шарнірах.
Мартинець лише махнув рукою.
— Настрій ви мені все одно не зіпсуєте, — тільки й відповів. — Та врахуйте, я живу на дванадцятому поверсі, й двері на балкон відчинені…
Карплюк мимовільно зиркнув на справді прочинені балконні двері, а Іван зловтішно насварився на нього пальцем.
— Я, коли напиваюсь, стаю буйним, — попередив. Карплюк інстинктивно відсунувся в глиб кімнати.
— Не будьте вар’ятом, пане Іване, нам на сьогодні вистачить одного…
— Ну, я вам скажу!.. — Мартинець упав у крісло. — Кумедія, та й годі. Давно такого не бачив.
— Хай йому біс! — Вуха в Карплюка заворушилися, як магнітофонні бобіни. — Типовий божевільний. Ви ж бачили, що сам містер Мак…
— Що Мак! Тут гра йде вище. Не здивуюсь, якщо Засядька прийме навіть американський президент.
— Ну? — застережливо підвів руку Рутковський. — Сподіваюсь, до цього не дійде.
Максимові хотілося якось попередити Мартинця, щоб не дуже розкривався перед Карплюком. Загалом Іван подобався йому якоюсь щирістю й безпосередністю. На РС ніхто не насмілювався бути хоча б трохи самим собою, а Мартинець не тримав язика за зубами, і казали, що його викликав і сварив сам Лодзен.
— Може, президент і погидує Засядьком. — Мартинець зупинився перед Карплюком, зазирнув йому у вічі. — Кому охота бути обпльованим? У прямому й переносному значенні?
— То ви вважаєте?.. — витягнув шию Карплюк.
— Бідні ми й нещасні, коли вже робимо з Засядька фігуру.
— Ну яка ж Засядько фігура! — ще раз заперечив Рутковський.
«Але ж, — подумав, — яке мені діло? Зрештою цей Мартинець теж покидьок: погнався за красивим життям, ну, пощастило йому… Правда, інший на його місці сидів би й не цвірінькав, а цей кокошиться, виходить, щось людське збереглося в ньому».
— Яка фігура? — розсердився нараз Мартинець. — Невже ти не бачиш? На цьому тижні кількома мовами передадуть інтерв’ю Засядька. Може, хтось і почує, повірить…
— Авжеж! — схвалив Карплюк. — Пан Іван має свою думку, і до неї треба прислухатися.
— І, саме виходячи з цих міркувань, ви перекажете її завтра Кочмареві? — втупився в нього Мартинець.
Отже, він не такий простий, Іван Мартинець, знає, з ким має справу, але мусить також знати, що проти Кочмара йому не поперти, на що ж розраховує? Мабуть, просто не може тримати язика за зубами. Є такий тип людей: нічого не пошкодує задля красного слівця.
Шия в Карплюка сама собою заховалася в комір, і голова докірливо схилилася вбік.
— Пане Іване, я по такий!..
— Такий чи не такий — побачимо.
— Клянусь вам, може, хтось… — недвозначно глипнув на Рутковського.
— Максима не чіпайте! — одразу зрозумів його Мартинець. — Він ще не розпаскуджений.
— І сам пан Лодзен йому довіряє.
— Усе вам відомо. Але… — Мартинець побачив, що дівчата несуть тарелі з наїдками. — Але сьогодні в нас шинка й червона риба. Вам відомо, скільки коштує червона риба, пане Карплюк? Добре, я не псуватиму вам апетит, проте маєте знати, що сьомга йде тільки під горілку, бажано «столичну», і саме таку ми сьогодні й питимемо.
— Набридло віскі, — згодився Карплюк і потер руки.
— Але сьогодні, — вигукнув Мартинець, — я частуватиму вас ще чимось! Вгадайте чим?
— Вірменським коньяком? — вилізла шия з коміра в Карплюка.
— Ні, панове, маємо горілку з перцем!
— Для жінок! Тільки для жінок! — запропонувала Стефа.
— Хоча б по маленькій чарочці… — попросив Максим жалібно.
— Тільки по маленькій, — махнув рукою Мартинець поблажливо.
Карплюк випив два повні келихи горілки, трохи сп’янів, налив по вінця третій, підвівся й почав патетично:
— Пропоную тост… Вип’ємо за нас, за наші ідеї!
— І ви маєте свої ідеї? — не без єхидства запитав Мартинець. — Цікаво…
— Так, маю, — гойднув головою Карплюк, — і завжди пишаюся з цього.
— Здається, під час війни ви працювали на київській біржі праці?
— Так.
— І скільки хлопців та дівчат відправили до Німеччини?
Карплюк втягнув шию в комір.
— Кожен робив своє діло…
— Звичайно, один