Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук

Ганебна поведінка Стецька викликала обурення навіть у його найближчому оточенні. Рутковський чув од Юрія Сенишина про зухвале привласнення паном прем’єром грошей організації (у 1961 році Ярослав Стецько поклав на свій рахунок у банку сорок тисяч доларів, що були зібрані в США, Англії, ФРН та інших країнах у міфічний «визвольний фонд» і на «допомогу повоєнній еміграції»). Вже не кажучи про те, що через кілька років по війні Стецько разом із своїми прибічниками Миколою Лебедем і фінансовим референтом Осипом Васьковичем влаштували тут, у Мюнхені, на Фюріхштрасе, добре законспіровану друкарню фальшивих доларів, які потім пачками продавалися на чорному ринку.

«Стецько — політичний пройдисвіт. Він паразитує на нашій організації, витрачає наші гроші скільки хоче і як хоче, не звітуючи за це ні перед ким. Поводить себе серед нас, наче якийсь удільний князь. Оце зразок нашої еміграційної спільноти». (З виступу одного з колишніх членів «Стецькового „проводу“» Ярослава Бенцаля. Газета «Вісті з України» за 25 січня 1973 р.).

«Справжня ціль, яка стимулювала Стецька-Карбовича, полягала в його неспівмірних до власних можливостей аспіраціях. Цей незрілий тип без належного досвіду й підготовки, все знання якого зводиться до кількадесятьох безсистемно прочитаних книжок, а практика — до видання кількох бюлетенів і статей гімназіального рівня… забажав стати „духовним вождем“». («Біла книга ОУН». 1941 р.)

Стефа зиркнула на Рутковського гостро. Могла бути лагідною, ніжною, та іноді ставала колючею і, здавалося, не гарні пальчики, а пазурі ховала в рукавичках.

— Ти можеш завтра ввечері звільнитися? — запитала раптом.

— Маю відробляти.

— А якщо дуже потрібно?

Рутковський подумав: коли вже Луцька каже — дуже потрібно, справа дійсно нагальна. Взимку він кілька разів хотів через Стефу встановити зв’язки в оунівських колах, однак Луцька поводилася дуже обережно, і всі його намагання лишилися марними.

А зараз сама щось пропонує…

Рутковський інтуїтивно відчував, що Стефина пропозиція варта уваги, щось стоїть за нею, але що?

— Дуже потрібно… — пробурмотів невдоволено. — Що саме?

— З тобою хотів би зустрітися один наш чоловік.

— Хто?

— Побачиш.

— За інструкцією про всі такі зустрічі я мушу повідомляти керівництво станції.

Луцька подивилася на Мартинця: чи не підслуховує. Той жваво базікав а Євою. Стефанія нахилилася до Максимового вуха, мовила пошепки:

— Наша людина, розумієш, наша, і має якусь пропозицію.

— Добре, — погодився Максим, — ти, Стефо, розумниця, і я довіряю тобі.

Стефанія поплескала Максима по щоці.

— Завтра о восьмій в готелі «Регіна-Паласт». Я чекатиму на тебе в холі.

— Зустрічі з тобою — завжди свято.

Рутковський обійняв Стефу, притягнув до себе, зазирнув у сині очі й подумав, що вони справді бездонні, і хтозна, що ховається в їхній синяві?

А Стефа дивилася ніжно, зараз вона справді кохала його, її очі випромінювали тепло, обіцяли незвідане, якщо може бути щось незвідане в дівочих очах.

Синій «фольксваген» Луцької за п’ять хвилин до восьмої вже стояв біля готелю, а вона сама сиділа в холі, на ній був темно-сірий, мало не чорний костюм, волосся на голові підняте кучмою — таку зачіску Максим бачив у неї вперше, вона робила Стефу старшою і поважнішою.

Побачивши Максима ще здалеку, Стефанія не стала чекати, поки він підійде, сама поспішила назустріч, не підставила, як звикле, щоку для поцілунку, а подала руку, підкреслюючи офіційність чи, може, значущість їхньої зустрічі.

— Пан Зіновій уже чекає на нас, — повідомила й пішла до ліфта, двері якого, схилившись, відчинив перед ними швейцар у лівреї.

Від ліфта до номера, де жив пан Зіновій, вів широкий коридор, встелений килимовою доріжкою.

Максим спробував узяти Стефанію під руку, але дівчина відсторонилася рішуче, навіть різкувато — це трохи образило Рутковського, і він притишив ходу. Луцька зупинилася й повернулася до нього.

— Ти як дитина, — сказала докірливо, — а в нас поважна зустріч.

— Скажи хоч з ким, хто він, пан Зіновій?

— Назветься сам.

— Така таємниця?

— Без цього не можна.

Номер, у якому жив пан Зіновій, був великим і розкішно умебльованим. Ліворуч — двері до спальні, праворуч — до кабінету з величезним світлим письмовим столом. У вітальні килим на всю підлогу, м’які меблі, сервант з кришталем, а посеред усієї цієї помпезності стояв худий і довгий, зовсім лисий чоловік у темному, дещо старомодному й поношеному костюмі, білій сорочці й краватці-метелику.

Стефанія, як гарно вишколена секретарка, відступила вбік, пропускаючи Максима.

— Пан Максим Рутковський, — представила.

Високий ступив крок до Рутковського, подав руку й назвався:

— Зіновій Лакута. І мені дуже приємно познайомитися нарешті з братом усіма нами шанованого пана Сенишина, надто, що чув я про вас багато гарного.

«Стоп, — подумав Максим: — Зіновій Лакута… Стривай-но, хто ж такий Зіновій Лакута? Ага, згадав: один з помічників Стецька, і взагалі вони давні колеги, разом вступали до Львова з легіоном „Нахтігаль“. Лакута командував у „Нахтігалі“ взводом і керував кількома кривавими акціями, проведеними проти львівської інтелігенції у перші дні війни».

Колона машин повільно просувалася розбитим асфальтовим шосе, і Зіновій Лакута вже бачив на ясному тлі неба далекі обриси Львова.

Він сидів поруч водія тупорилого вантажного «мерседеса», стискав у руках автомат, і йому весь час хотілося поквапити шофера, адже попереду Львів — місто, яке він покинув мало не два роки тому і поверненням до якого снив.

І ось уже не сон, а реальність, зрима реальність у гуркоті моторів, грузовиків із солдатами, розбитому танками шосе, шпилі привокзального костьолу, що став чимраз ближчим…

Не було в цьому нічого урочистого і піднесеного, що забарвлювало його сни, робило їх рожевими та солодкими, але була напруга чекання,