Гіркий дим. Міст - Ростислав Феодосійович Самбук
— Навіщо? — не збагнув Лакута.
— Невже не розумієш? Щоб постріли не відлунювали.
— Не все одно?
— Ну, знаєш, для населення…
— То можна тут, у підвалі.
— А ти відаєш, скільки їх?
— Так, — погодився Лакута, — там зручніше. Привели його персональних, як він висловився, професорів, і Лакута почав допит.
— Прізвище? — запитав у Крепса.
Професор не відповів, знав, що все одно не минути смерті, стояв мовчки, і тільки на обличчі з’явилися жовті плями.
— Лічу до трьох… — Лакута бачив цікаві очі товаришів, йому кортіло показати себе.
— Один… два… — ляснув постріл, і Крепс заточився. Упав не зразу, дивився на Лакуту, жив ще секунду чи дві, потім ноги в нього підігнулися, видихнув повітря й опустився на підлогу акуратно, наче присів.
— Ще один! — схвалив Шухевич.
— І так буде з кожним! — ствердив Лакута.
ДОКУМЕНТАЛЬНЕ ПІДТВЕРДЖЕННЯ«Через якийсь час з будинку бурси вивели групу професорів, чоловік 10–15, під конвоєм. Четверо з них несли скривавлений труп молодої людини. Як я дізнався пізніше від служниць професорів Островського й Грека, це був труп молодого Руффа, сина відомого хірурга доктора Руффа, який жив разом з дружиною і сином на квартирі Островського. Сім’ю Руффів забрали разом із ксьондзом Коморницьким та іншими гостями з квартири Островських. Молодий Руфф був убитий під час допиту, коли з ним стався епілептичний припадок.
Я пізнав трьох з чотирьох професорів, які несли труп молодого Руффа. Це були професори: Вітольд Новицький — завідуючий кафедрою паталогічної анатомії медінституту, професор Володимир Круковський з політехнічного інституту, відомий спеціаліст по нафті професор Роман Пілят та ще, здається, математик професор Стожек. Цю групу вивели через подвір’я за той будинок, в якому ми спочатку перебували. Вивели їх, як мені здалося, в напрямку так званої Кадетської гори.
Минуло ще 20–30 хвилин. Раптом звідти, куди повели професорів, я почув залп з кількох гвинтівок. Не пам’ятаю, було два або три залпи чи тільки один».
(Із спогадів члена-кореспондента Польської Академії наук Францішека Гроєра. Газета «Вільна Україна» від 5 грудня 1959 року).— Ну а тепер твоя черга! — поманив до себе Валявського Лакута. Він уперше назвав професора на «ти». Потихеньку озирнувся, щоб побачити, як зреагувало товариство, побачив тільки щиру зацікавленість і підбадьорливі посмішки.
Валявський зрозумів усе. Стояв, схрестивши руки на грудях, з відсутнім поглядом, наче був десь далеко й бачив не обличчя катів, а щось зовсім інше.
Лакута підійшов до Валявського на крок, наставив автомат.
— Що скажете на прощання, професоре? — запитав, дивлячись пильно: невже в ці останні секунди не побачить жаху, смертельної туги в очах приреченого?
Валявський звів на нього очі, спокійні очі мудрої літньої людини, й відповів розважливо, ніби виважив усі слова й був певен у їхній вагомості:
— Мені навіть плюнути на вас, пане колишній студенте, не хочеться…
Лакута здригнувся й натиснув на гашетку. Побачив, як відкинулася голова професора, інстинктивно відступив на крок, — щось бризнуло йому на обличчя, обтерся рукавом, дивуючись, звідки на ньому кров.
Максим дивився на Зіновія Лакуту.
«Постарів, — відзначив, — та, певно, не від переживань — криваві видіння не сняться йому».
Що ж, доля змилостивилася над Лакутою. Деякі з його товаришів загинули від партизанських куль, інші полягли під Бродами, коли Радянська Армія розгромила есесівську дивізію «Галичина», до складу якої ввійшло чимало колишніх нахтігалівців, треті наклали головою в бандах УПА…
А пан Зіновій Лакута стоїть посеред номера розкішного готелю «Регіна-Паласт», і ноги його тонуть у м’якому килимі.
Рутковський ледве утримався від іронічної посмішки. Був певен, що готель найнято на добу, а то й менше, на кілька годин, щоб справити враження, морально вплинути на нього, Максима Рутковського.
Така показуха взагалі в стилі бандерівців. Старий піжон Ярослав Стецько полюбляє модні смокінги, лаковані туфлі й краватки-метелики, напускає туману, зупиняючись зі своєю Мухою у фешенебельних готелях, не за свій рахунок, звичайно. І Лакута йде слідами шефа: краватка-метелик, розкішний, не по кишені номер, цікаво, навіщо весь цей маскарад?
Лакута відступив, запрошуючи Рутковського сідати.
— Щасливий познайомитися з новим поповненням української еміграції, — мовив чемно, але стримано. Махнув рукою Луцькій, і та вийшла з кабінету, причинивши за собою двері.
Лакута сів у крісло навпроти Рутковського. Помовчав трохи, відверто вивчаючи Максима.
Видно, перше враження було позитивне, бо вільніше відкинувся на спинку крісла й почав без будь-якого вступу:
— Маю деякі пропозиції для керівництва радіо «Свобода» й хотів би через шановного пана довести їх до відома полковника Джека Лодзена.
— Чому б вам не звернутися безпосередньо до керівництва? — Вже в перших словах Лакути Максим уловив якийсь підступ і вирішив поводитися якомога обережніше.
— Мені відомо, що пан добре знайомий з полковником Джеком Лодзеном…
— Полковник — цілком офіційна особа, і вхід до нього не заказаний нікому.
— І все ж я хотів би побалакати перше з шановним паном. Так би мовити, в консультативному плані.
Рутковський подумав, що, можливо, їхня розмова фіксується на плівці — сидить Стефа поруч у кабінеті й дивиться, як крутяться магнітофонні бобіни, — і відповів так, як вимагали їхня професійна етика та численні настанови по радіостанції.
— Я можу розмовляти з вами тільки як приватна особа. До того ж мушу попередити, що зміст нашої розмови стане відомий полковникові Лодзену.
— Це мене влаштовує.
— Тоді я уважно слухаю вас.
Лакута трохи помовчав, ніби збирався з думками. Почав дещо монотонно:
— Шановний пан не перший місяць працює на радіостанції і має знати, наскільки залежить успіх її діяльності від інформації, яка надходить різними каналами.
Рутковський кивнув. Взагалі вирішив більше мовчати