Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

А ще я закохалася у твоє місто. Гуляючи сама, проїжджаючи повз парк Ватутіна, шкодувала, що не довелося побути в ньому разом з тобою. Спускаючись у київські печери, до мощів святих затворників, думала: дехто приходить у це життя і йде з нього, так і не звідавши почуттів, які збудив ти в мені. Ці люди позбавляють себе багато чого.

Я вже думала: може, припинити це все? І не лише наше спілкування, потрібне для чогось тобі на твоїй службі. Тільки ж чи зможу ось так від свого щастя враз добровільно відмовитися? Я згадую твою розповідь про те юне дівча, яке до

нестями кохало тебе, мучилося й мовчало. Мені залишається те саме — кохати тебе далеко від тебе. Головне, що ти є на світі і ми з тобою були разом.

А поки що заплющу очі, подумки проведу твій силует, що віддаляється. Дарма, що розлука — це дуже сумно. Вважаймо, що ми загартовуємо характери.

До побачення, мій хороший і лагідний мужчина.

Настя

З одного боку, він хотів писати їй добрі, душевні, теплі листи. З другого — над ним зависло почуття обов’язку, пов’язаного зі службовими справами. І це не давало Богданові Даниловичу навіть з повного щирістю писати їй те, чого хотілося. Він ні на секунду не забував, що відсотків на дев’яносто їхнє листування вже засікли колеги з російської спецслужби. За законами детективного жанру Зорій мав от-от чекати якогось зовнішнього прояву цієї заінтересованості. Наприклад, появи російських колег з компрометуючими матеріалами, в яких зафіксовано його «аморальну» поведінку. Не виняток, що з фото— чи відеоматеріалами, в яких, мабуть, будуть і батальні сексуальні сцени.

За тими самими законами жанру Богдан Данилович мав би вже починати втілювати план відступу в стосунках з Настею. У тих-таки його листах мали б з’явитися інертність, згасання запалу в почуттях. Але він мав свої усталені принципи: у жодному разі не можна допускати раптового відходу. Тільки поступовий, повільний прихід прохолоди, потім холоду, що переростає в крижану холодність у стосунках, які хоч-не-хоч (ну, так вийшло!) мають зійти нанівець. Тоді розлучення не завдає нищівного болю, переноситься і «об’єктом» легше, і без особливих морально-фізичних втрат для Зорія.

Але в цьому випадку ситуація дещо інша…

І не тому, що простота й душевність Насті приваблювали Богдана Даниловича. Йому потрібно довести справу до кінця. Справу, що може бути його лебединою піснею в роботі, якій він віддав майже все своє життя. Справа, від успішного чи провального завершення якої, можливо, залежить навіть доля його Батьківщини. Його милої, дорогої України.

І тут він не мав права зважати на особисті почуття, на незручності. Не мав права навіть думати про моральність чи аморальність своїх вчинків. Його кредо — морально все, що для добра України.

А вона ж, Настя, довірилася Богданові вся до останку.

А ще йому лестило те, що він відчував її несамовите захоплення: вона його обожнювала. І навіть фізіологія її організму його задовольняла, подобалася йому, затягувала у вир незвіданих відчуттів, гострих, шалених.

Водночас він розумів, що її поведінку зумовлював природний потяг людини від гіршого до кращого. З одного боку — скромність і навіть боязкість, з другого — бажання зазнати шаленого кохання, відчуття сьомого неба в найяскравішому його прояві.

Тому Богдан думав. Він, як і обіцяв «тим двом» (мамі й В. М.), не забував, що відповідає не лише за сплановану ним операцію, а й за людей, яких утягнув у цю нелегку й небезпечну круговерть.

Здрастуй, Богдане!

Так хочеться це слово сказати особисто, а не писати в листі чи вимовляти в трубку. Після кожної нашої розмови з’являється нестерпне бажання написати тобі. Телефон же є телефон — щось залишається недоговореним, чогось сказати просто не можна, зважаючи на відомі обставини. Усе ж нетерпляче розмови чекаю, але, на жаль, кожна з них нагадує, як далеко ми одне від одного. Моє бажання почути тебе приносить користь нашій конторі. Я лечу на роботу навіть тоді, коли можу побути вдома: а що як ти зателефонуєш? Ти ж так само можеш телефонувати лише з роботи. Смішно, але це так і є.

Іноді здається, що життя — лише низка неприємностей і невдач, які надовго зостаються в пам’яті й у серці. Почитаєш мою писанину й подумаєш: усе їй бачиться в чорному кольорі. Але це не так. Бувають і в мене проблиски. Чекаю одного з них у суботу, коли має прийти твій лист. Дуже люблю читати твої письмові роздуми. Я дістаю від них величезне задоволення. А про зустріч залишається тільки мріяти. Коли її все ж не буде (про що боюся навіть думати), я і після довгих років згадуватиму, як ти зустрічав мене в аеропорту, в Борисполі. Я ж страшенно хвилювалася, що ти не прийдеш, тому й настрій спочатку був не дуже.

Ти запитуєш, чи пам’ятаю я ті місця, де ми з тобою гуляли? Звичайно. Я пам’ятаю все, до найменших подробиць, хоча тобі здавалося, що я дуже неуважна. Для мене було головне — якомога довше побути з тобою, але все-таки я все бачила і запам’ятовувала.

Я часто розглядаю художні листівки, що ти подарував мені. Місця, де ми були удвох, навіюють дуже приємні спогади. А ті, де блукала сама — сум.

Коли я прогулювалася, до мене причепилася циганка й порадила: «Кохаєшся з мужчиною, який зайнятий. Кинь його, він одружений». Як тобі? Я розумію, що то банальності, звичайні циганські штучки, але довго не