Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

А може, ти приїхав би до нас, у Москву? Ти ж сам казав, що давно не був. Приїзди! У нас скоро осінь. Межа між порами року на мене, мабуть, погано діє. Хандрю. А радше мене пригнічує те, що, не доведи Господи, коли з тобою щось трапиться, я навіть не дізнаюся про це.

Ти б, напевно, сказав мені зараз: робити тобі нічого, тому й нудьгуєш. Так? Ось принесуть від тебе листа, перечитаю кілька разів — і хандра зникне. Хоча я налаштована не так оптимістично, як ти. І те, що «багато-багато хорошого попереду» — солодкі мрії.

Я на тебе, звичайно ж, не серджуся. За що мені на тебе сердитися? Хоча, як будь-яка нормальна жінка, я б знайшла до чого прискіпатися. Це якби я до тебе ставилася по-іншому. Але ти написав мені листа — і мені начебто вже нічого й нетреба. Тим більше, що цього листа видряпала в тебе, як та кішка набридлива. Ти розмовляв зі мною, розповідав про себе, і я чітко уявляла тебе в дитинстві, твою сім’ю…

Я теж думаю про специфічність наших стосунків. Ти зростав без батька, тому ніколи не зробиш поганого своєму синові. Усе ж зустрічі з тобою чекаю. «Мучусь, але не каюсь». І чекатиму.

Чи ж зі мною це все відбувається? Дуже вже все нереально. Ти, як міраж, що зникає, коли підходиш ближче. Але, будь ласка, не зникай. Домовилися?

Цікава штукенція — життя. Крутить-вертить нами, як хоче.

Хіба я повірила б тому, хто намагався б наворожити мені зустріч з тобою? Таку зустріч… Розсміялася б просто в обличчя. Мені ніхто не був потрібен. Та й ти спочатку здався мені надто самовпевненим. Але несподівано для себе відчула хвилювання, збираючись на побачення з тобою. І ось дійшла до твердого розуміння, що тепер без тебе не можу жити. Ось так. Догралася.

Залишилося побажати тобі усього доброго. До побачення, мій дуже зайнятий. Сподіваюся, ти знайдеш час прочитати мого листа.

Настя

Повернувшись пізно з роботи, Богдан зустрів дружину в коридорі одягненою.

— Ти куди?

— На залізничний вокзал, — швидко сказала. — У Києві проїздом моя давня подруга. Ми зідзвонились, одне слово, мені вже треба бігти, бо запізнююсь.

Уперше за багато років Богдан звернув увагу: дружина це все сказала так байдуже, що, здавалося, їй однаково, повірить їй Богдан чи ні. Вона зачинила за собою двері й зникла.

Зміни в поведінці дружини він помітив раніше. Але тільки тепер усвідомив: вони все-таки є, а не те, що йому могло це здаватися.

Поведінка набула якоїсь упевненості. Надя вже не дратувалася через найменші непорозуміння в сім’ї, а спокійно, наче в думках, щось говорила, уникаючи суперечок. Та й зовні змінилася: схудла, чи просто пострункішала, розпрямилася, а в очах з’явився якийсь незрозумілий вогник чи то хитрості, чи то впертості.

Богдан не розумів, чому це сталося, звідки коріння цих змін, цього перетворення. Не усвідомлюючи, що робить, він за хвилину також вийшов із квартири, зачинив двері на ключ і спустився східцями…

Наздогнав дружину тут же, у дворі. Вона здивовано глянула на чоловіка.

— Пройдуся з тобою. Уже пізно, — почав було Богдан, але її погляд змусив його замовкнути. Так дивилася вона на нього рідко, але він знав цей погляд — сердитий, сповнений зневаги, що означав приблизно таке: «Я тебе не боюся і мені глибоко на все начхати».

Але потім, після паузи, вона сказала:

— Ну, що ж, їдьмо.

Було справді вже пізно, до вокзалу добралися на метро, дорогою не зронивши жодного слова.

Дружина пройшла привокзальним майданом, потім підземним переходом, далі — на платформу. Здавалося, вона знала твердо, куди їй треба. Йшла швидко, не повертаючи голови, не шукаючи написів, не слухаючи оголошень.

На колії потяг уже стояв, пасажири ще піднімалися сходами у вагони, дехто, віднісши речі в купе, прощався з тими, хто проводжав.

Богдан одразу зрозумів, що поїзд, до якого вони підійшли, не прибув, а готувався від’їжджати. Біля десятого вагона стояв… Стас. Він був без речей, трішки розхристаний. І видно було, що хвилювався.

Підійшли удвох. Богдан щось буркнув. У цій ситуації рукостискання було б настільки недоречним, наскільки були б абсурдними зараз і будь-які слова, сказані чи то Богданом, чи то Стасом.

Але дружина, як наче Богдана поруч і не було, кинулася до Стаса, обхопила руками його шию і заплакала. Її плач був якимось внутрішнім, глибоким-глибоким. Про те, що вона ллє сльози, свідчили тільки плечі, які здригалися. Вона плакала, не звертаючи уваги ні на кого: ні на перехожих, ні на чоловіка. Стас ніяково дивився на Богдана, гладив рукою волосся Надії і лише промовляв: «Ну-ну».

Що робив у цей час Богдан? Сказати, що він остовпів, закляк — це було б лише напівправдою. Його знищили, розтоптали. Його обдурили. Обдурили близькі люди. Найближчі…

Дружина не звертала на Богдана уваги. Його немає. Ні тут, біля них зі