Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Перші дні й навіть тижні після нашого розставання були нестерпними. Пишу з дещицею розпачу: змінити ж хоча б що-небудь важко, майже неможливо. У мені з’явилося якесь нетерпіння, а може, ревнощі, чого, звичайно, раніше в собі не помічала. Я ж нерішуча жінка (твої слова!), стримана, й оця стриманість частенько заважає.

Мені здавалося, що я для тебе тягар, і природна реакція — ті ж таки нерішучість і стриманість. А днів же було катастрофічно мало, й потрібна була цілковита розкутість. У мить розставання дуже хотіла, щоб людина, яка мені сподобалася, відчула — мені було добре з нею. І твоя правда: нам так не вистачає доброго й теплого спілкування. І результат саме цього — крок назустріч одне одному двох чужих людей.

Але… Коли я і далі під враженням твоїх якихось доти не відомих мені чар ішла тобі назустріч, у відповідь відчула мовчання й пустку. Тяжко було… Тому багато зусиль моїх знадобилося, щоб пересилити себе й зателефонувати. І не треба звинувачувати телефонний зв’язок — я добре тебе чула, а у відповідь мовчала. Думала: послухаю твій голос — і вистачить, на цьому й заспокоюся. Та де там!.. Потім усе-таки вирішила — треба говорити. Бо так можна з глузду з’їхати. А про твоє ставлення до мене, думала, зрозумію з голосу й інтонації.

Після телефонної розмови стало якось легше, але ненадовго, листа ж, як і раніше, ще не було. Та це — в минулому. Вісточку від тебе я все-таки дістала. Я дуже рада. Час — чудовий лікар. Не подумай, що я щось забула.

Я стільки разів подумки блукала з тобою Приморським парком, ялтинською набережною, де ми просто гуляли й розмовляли про все на світі. Було так легко і, здавалося, щиро. Чи я помиляюся?

Ці дні… Як було їх мало, і як я їх усі добре пам’ятаю! Який глибокий слід! Які глибокі почуття! Я так боюся втратити щось важливе.

Пам’ятаєш того мужчину, який одного разу, прогулюючись із нами, здається, не надто обтяжений думками про вічне, сказав: що менше днів — то легше розлучатись. Але ж це не так! Здається, проведи ми більше днів разом — на душі було б легше.

Так, наша зустріч — підсумок надій, що не збулися, і хиб, яких море. Ти маєш знати, що я весь час про тебе думаю. Мені тебе дуже-дуже не вистачає. Мені здається, що майбутня наша зустріч, якщо вона буде, залежить від мене. Принаймні значною мірою. І якщо знову-таки вона не стане для тебе тягарем, то я приїду до тебе. Шкода, звичайно, що ти живеш так далеко…

Я чудово розумію, що ти не зможеш швидко відповісти. І тому, щоб позбавити мене напруженого чекання, щойно знайдеш час, аби написати листа, будь ласка — зателефонуй.

Ось і закінчую свою маленьку сповідь. Бачиш, як серйозно я все сприймаю. Тобі це, мабуть, дивно? Але я сприймаю як належне, що людині в будь-якому віці потрібні душевне тепло й розуміння. Не кажу вже про щось більше. Хоч, буду відвертою, хотілося б…

Ще раз: мені з тобою було дуже гарно!

До побачення.

Настя

Здрастуй, моя раптова й неочікувана знайома!

Чого так? Справді, дуже вже незвично ми познайомилися. Здавалося — на мить, а як усе закрутилося!

Коли прочитав листа, думки були легкі-легкі. Здавалося: сядь писати — і розтечешся «мислію по древу», як у того відомого (чи невідомого) автора «Слова о полку Ігоревім». Телефонна розмова дещо порушила початковий задум листа, але вона принесла надзвичайне задоволення від твого милого голосу, твого «масковскава» говору, що линув зі слухавки.

Ти правильно підмітила, що я маю кілька «сторін», які відкриваються не зразу й не всім. Дійсно, не все в мене так легко і просто в житті. Але даремно силкуєшся «відкривати» мене далі. Тих «інших» сторін у мене безліч.

Я сам не знаю — хто я. Але єдине скажу: я непростий. Навіть — складний, і зі мною нелегко. Чому кажу це зараз, до нашої майбутньої чергової зустрічі? Якщо ти сприйматимеш мене однобоко, якщо помічатимеш одні риси характеру й не братимеш до уваги другі — ти в мені дуже швидко розчаруєшся.

Щоб зрозуміти людину, треба хоч трішечки знати її життя: минуле і теперішнє. Знати, чим вона живе, чим цікавиться, непогано було б і її слабкості враховувати.

Не думаю, що й у твоєму житті все так просто, гладенько. Ти, мені здається, людина, наповнена глибоким внутрішнім змістом, хоча, мушу сказати, зовні ти теж вражаєш… Не люблю порожніх людей. Вони заважають жити. Заважають, заповнюючи простір своєю порожнечею. З ними нецікаво спілкуватися, вони нічого путнього не скажуть, а можуть лише базікати. Вони нічого не здатні створити, хоча зовні вдають, що активно чимось займаються.

Щоправда, не у всіх людських вчинках можна відразу знайти сенс. Іноді він з’являється згодом, після тривалого часу. І набуває доцільності, хоча спочатку здавався той вчинок безглуздим. Розумієш?

Перипетії життя — складна річ. У ньому ж майже все трапляється випадково. Випадкова зустріч, випадковий поцілунок — і невипадковий потяг душ. Чи не це — життя? Моя думка: що більше в людському житті болю, то сильніший характер, то цілісніша особистість і… то менше здоров’я. Людина,

яка легко й весело йде життям (цитую тебе) — лише зовнішня оболонка складної натури зі своїми позитивними і негативними рисами.

Чому згадую позитивні риси, коли пишу про себе? Це можна